Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська
Він не витримав, здався у полон своїх почуттів та емоцій. Підійшов до неї. Відштовхнувши легенько Микиту та Яру, згріб її, тендітну, у свої власницькі обійми. Підійняв на руки, вдихаючи запах її розтріпаного волосся.
- Дівчинко моя, що ж ти робиш зі мною? – шепотів млосно. – Навіщо ти перейшла? Це ж так не безпечно для тебе.
- Я маю тобі дещо повідомити важливе, - обійняла його за міцну шию, але, звісно, лише задля того, щоб не впасти ненароком. – Нам треба поговорити десь наодинці.
- Ох, Ліно, Ліно, я мріяв увесь цей час побути із тобою десь лише вдвох. Але у мене були справи. І зараз, як бачиш, я зайнятий. Ти підібрала дуже вдалий момент, щоб з’явитися, - із сарказмом так промовив. Але ж ніжно та тепло їй посміхався.
- Ти радий мене бачити? – не могла не спитати, бо ж муляло їй увесь час це питання.
- Звісно, що радий. Хоча цей смертник, що так міцно тримав тебе за руку щось мені непевно все пояснив. Що нібито це з дозволу Корпорації ти тут перебуваєш і ненадовго? Як таке можливо взагалі? Я не розумію. Але я щасливий, що ти поряд.
А потім поставив її додолу. Великий, лячний, але ж такий коханий демон.
- Ти нищиш мій авторитет, - усміхався їй, відводячи убік і закриваючи від своєї рідні, від усієї тої нечисті, що скупчувалася внизу. – Але поряд з тобою взагалі втрачаю здоровий глузд, моя дівчинко.
Вона хотіла йому розповісти хоч двома словами про задум Корпорації і свій віднайдений дар, але тут до нього заговорила мати. Гнівну та презирливу інтонацію Ліна, звісно, відчула. Але Самір щось їй грубо відказав. А Ліну натомість ніжно погладив по волоссю.
- Я маю йти пробуджувати Вітарі й приймати сина. Пробач мені. – Дивно було чути вибачення від такої могутньої істоти. Але ж схилив голову, винуватим поглядом перепрошував, що залишає її.
- Нічого. Йди, ти маєш бути поряд із нею. Зі мною побуде Яра і Микита, - але ж помітила невдоволений блиск у демонських очах. – Я йому довіряю і він лише охоронець.
Самір підійшов до краю і спритно стрибнув донизу з триметрової висоти, підлітаючи у повітрі. Знову якісь демонські викрутаси.
А Ліна стала біля Микити, маючи намір також спостерігати за цим дійством.
- Стережися старої демониці, - Микита наблизився до самого вуха й шепотів зовсім тихо. – Вона щось сказала образливе про тебе. Я не зрозумів що. І дружина його очей з нас не зводила. Увесь час сюди зиркала. І нащо тебе занесло до демонів, дівчинко?
Проте Ліна йому не відповіла, бо, стоячи на краю балкона, вчепившись руками в покриті золотом поручні так, що аж кісточки на руках побіліли, вона не дивилася на свого коханого. А на ту демоницю, яка лежала посеред храму в середині вирізьбленого сонця, та невідривно дивилася на неї. І погляд той нічого доброго Ліні не віщував.
