Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська

Ту місцину, схожу на справжнісіньке пекло, Ліна впізнала. Бо ж бачила на вогняному зображенні, яке утворила Яра. Чорні скелясті гори нависали над численними озерами з темною водою. А поміж ними стелилися скам’янілі насипи, ніби хто спеціально проклав доріжки. Та лячна вода періодично булькала й чулися із глибини неголосні стогони. Моторошно було до болю в кістках.

Сірувато-похмуре небо, здавалося, ось-ось впаде на голову, таким неприродно низьким воно було. Кошмарна атмосфера не залишала сумнівів, що попри обіцянки Яна, її закинуло на територію Дому Чорних Каменів, а не до демонів Променистого Сонця.

Це була проблема. А ще виявилося, що вона у своєму ж людському тілі, хоча їй обіцяли подобу духа. Ліна підійнялася на ноги, струсила зі свого улюбленого рожевого костюма чорну золу. Коли все йде не за планом, головне - не втрачати самоконтроль та віру в себе. Та ще й десь має помічник з’явитися.

Тож подумки себе підбадьоривши,  роздивлялася ті гнітючі краєвиди навкруги. І вдалині помітила якісь проблиски видноти. «Навіть у пеклі треба йти до світла», - вирішила по-філософському й попрямувала туди, обережно ступаючи по тих насипах між озерами.

Ліна йшла десь із пів години. Періодично трохи поодаль вона бачила якісь постаті, демонічні створіння ніби із фільмів жахів. Рогаті, чорні, зі спотвореними обличчями. Деякі лежали знерухомлені, деякі знущалися з привидів. Ліна не могла роздивитися здалеку, але чомусь здавалося, що ті бідолашні створіння, які корчилися у пекельних муках, мають людські обличчя.  

Десь над головою пролетів велетенський птах. Зробив ще коло над нею. Той рожевий спортивний костюм, мабуть, кричуще виділявся на фоні чорноти. Ліна пришвидшилася, вже майже побігла. Бо ж чудернацьке створіння, очевидно, нею зацікавилося.

Бігти по камінню було тяжко, однак все ближче й ближче Ліна бачила щось схоже на вхід у печеру попід невисокою горою. «Ох, Саміре, ти навіть не уявляєш, який тяжкий  шлях до тебе», - промайнула безрадісна думка. Але ж вона сама хотіла потрапити у його світ, бажала його побачити. Бійся своїх бажань, як то кажуть.

Ліна вже майже добігла до печери, залишилося декілька кроків, але не встигла сховатися. Бо птаха-монстр, розмашисто тріпаючи крилами приземлилася поперед нею. З жахом роздивляючись те створіння, вона усвідомила, що це якийсь демон. Руки, ноги, тулуб ніби нагадували людську подобу. Однак позаду майоріли крила, й до всього та чудасія мала пташину голову. І страховисько, звісно ж, наближалося до наляканої Ліни.

Та потворна голова щось заклекотіла своєю мовою. Але наміри мала очевидні, бо розминала свої кігтясті пальці, неначе збиралася прямо тут Ліну й роздерти.

Проте чудовисько не встигло їй нашкодити, бо доволі велика кам’яна брила зненацька впала точнісінько на монстра. Ліна відвернулася, щоб не бачити тієї огидної картини розтрощеної голови. А потім підійняла голову вверх і здивовано спостерігала, як спускається до неї по гірських виступах кремезний чолов’яга. Зростом  був не менше як два метри, однак спритний, бо досить швидко спустився й до неї підійшов.

Певно, бодибілдером був у колишньому житті, бо відразу схарактеризувала його як лису гору м’язів.

- То що, це тебе я маю охороняти в цьому світі? – звернувся до неї громоподібним басом. – Це ти спеціально в рожевому помирала, щоб я тебе швидше знайшов?  Тьху, одна чорнота кругом. Ходімо швидше звідсіля, бо мені вже рябіє в очах від цього чорного.

Ще й схопив мертвою хваткою її за руку й повів кудись між тими пекельними горами.

- Ти хоч би представився? – Ліна за ним ледь встигала, бо йшов швидким, розмашистим кроком.

- А навіщо? Ти – моє завдання. Виконавши його, я не залишуся в цьому пеклі, - кивнув на непривабливі краєвиди, що оточували їх. – А буду в Домі променистих і, можливо, отримаю демонські здібності. Так мені в Корпорації сказали.  

Загалом, Ліні були зрозумілі його мотиви й навіть вдячна була божественним силам за такого екземпляра. Бо могли прислати будь-кого.

- То хоча б скажи, як тебе звуть? – намагалася розговорити нового знайомого Ліна.

- Микита, - буркнув той неговіркий охоронець.    

- А як ти помер? – незвично було таке питати в, на перший погляд, живої людини. Бо ж і Микита мав здоровісіньке людське тіло. Напевно, знову якісь поступки для обраних від Корпорації.

- Я вбив людину, потім мене вбили. Кримінал, справи пацанячі. Тобі це буде нецікаво, - змістовно так їй все пояснив, що Ліна аж хмикнула. І охота пропала розпитувати у нього надалі щось. Ішли вже, переважно, у мовчанні.

Але ж помітно було, що Микита досить непогано орієнтується у цьому просторі. Ліна поцікавилася, чи не бував він раніше в цьому світі.

- Я колись у боях брав участь. Бій закінчився невдало. Я впав у кому й мене закинуло в пекло. Але я повернувся до життя, хоча запам’ятав, що було зі мною тут.

- Але не виправився й вдруге вже загинув, - дорікнула м’яко йому. Шкода було, що став на слизьку стежку.

- Деякі люди не змінюються, - знову пробуркотів незадоволено. Бо ж видивлявся повсякчас, чи немає поблизу демонів, які могли б їм загрожувати.

Ще раз врятував Ліну від якоїсь потвори, знову ж таки розтрощивши голову об чорне каміння.

Одного пораненого демона, що трапився їм на шляху, Микита допитав. Дізнавався якусь інформацію. Він щось пробелькотів невідомою мовою, бо кінцівки його не рухалися. Ледь говорив.