Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська
Той чудернацький політ був справжнім випробуванням. Бо пір’яста істота взяла Ліну й тримала попереду себе, а Микита заліз тому створінню на спину й ухопився за неї руками й ногами.
Поки летіли, Ліна обдивлялася територію володінь Дому Променистого Сонця. Таке собі було видовище. Хоч куди кинь оком, кругом одні піски. І не такі манливі, живі бархани, як у світі людей, а незмінно рівне піщане безмежжя. Аж тоскно стало від тої одноманітності.
Коли вже тіло заніміло від незручного польоту, то з полегшенням побачила, як видніється вдалині місто. Птаха летіла прямо до демонського храму.
Величний був храм, схожий на стародавні побудови греків. А із самого верху будівлі майоріло здоровенне променисте сонце. І виблискувало аж далеко за місто.
Приземлилися десь на площі, серед розмаїтого натовпу. Знову демонічні істоти викликали в Ліни лише якусь огиду. Мало серед них було людиноподібних, а переважно, якісь потвори.
Микита впевнено проводив Ліну між ними, нахабно розштовхуючи усіх, хто перешкоджав їхньому шляху.
- Я маю особисто передати тебе у руки верховного демона. І більше нікому. Тож дивися не загубися серед цих монстрів, - обернувшись, наказував їй відповідальний охоронець.
Та хіба ж тут загубишся, якщо тримає, мов сталевими лещатами.
У храм їх спочатку не пустили. Хоча бачила Ліна, що вже туди набилося видимо-невидимо демонів. Усім хотілося побачити народження нової істоти.
Але Микита щось наполегливо доводив демонською. Ще й так злісно, навіть голос підвищив, тикаючи пальцем на Ліну, що врешті-решт охорона розступилася.
- Сказав їм, що доправити тебе сюди – особистий наказ верховного, - пояснив Ліні. – Сподіваюся, нас не витурять із ганьбою з цього храму.
Іще в польоті, Ліна продумала план дій. Іти відразу до Саміра було якось незручно. У нього тут дружина народжує і раптом - поява коханки. Як снігопад на їхні піски. Тож вирішила спершу поговорити з Ярою, а потім, після всього, якось таємно зустрітися із Саміром. Але загубитися у натовпі не вийшло, хоч і храм був неймовірно просторий.
Адже щойно зайшла в ту величну будову, як відчула легку тривожність у всьому тілі, й начебто чиїсь доскіпливі погляди.
- Он там, на балконі вони, - шепнув на вухо Микита, показуючи на вузький відкритий балкон, що змійкою тягнувся вздовж стіни. – Але якось верховний сам на себе не схожий. Мені в Корпорації зображення трохи інакше показували. Та це точно він. Ходімо.
Ліна глянула на балкон і не впізнала його. Бо був то справжнісінький демон. Самір збільшився разів у півтора точно, на голові його красувалися розгалужені масивні роги, а тіло немовби підсвічувалося зсередини. Він не мав одягу, лише шкіряні штани. На щастя, його обличчя було таким же, як і в людському світі. І Ліна точно знала, що він дивиться на неї.
Як завжди, безперешкодно та нахабно Микита пробрався через тисняву до сходів, не відпускаючи руку Ліни.
Яра із радісним писком миттю спустилася сходами вниз до своєї подруги й голосно заверещала:
- Ліно, яке щастя! Ти померла! – обіймала її, цілувала в обидві щоки.
- Та ні, я поки в комі, - розчарувала подругу Ліна, бо та глипнула трохи здивовано.
Дивно, але Яра зовсім не змінилася і мала той самий вигляд, до якого Ліна звикла.
- Ходімо, швидше, познайомлю тебе з усіма. Хоча, відверто скажу, не усі тобі тут зрадіють, - і хотіла схопити Ліну за руку, але Микита навіть на хвилину не відпускав свій об’єкт і сам провів її до вищого демонського товариства.
Крім Саміра на тому балконі стояли ще дві демониці, неймовірно схожі між собою. Руде волосся в обох було закручене у високі зачіски. Ростом вони були значно вище Ліни, у легких довгих туніках. І на щастя, мали більш-менш людиноподібний вигляд. Хіба що шкіра виблискувала, немовби нанесено купу шиммеру.
- Це моя мама, Саманта, - представила Яра явно молодшу демоницю. – Старша сестра Саміра. А це моя бабця Сара.
Те, що матері Саміра вона не сподобалася Ліна помітила відразу. Бо демониця пхикнула зверхньо й відвернулася, ні слова їй не сказавши. Споглядала те дійство, яке відбувалося внизу. Усміхалася задоволено своїй старшій доньці, щось обговорюючи радісно. Ліна, звісно, жодного слова не зрозуміла.
Саманта кивнула Ліні начебто приязно, але, можливо, то лише так здалося. Вона оцінила поглядом кремезного Микиту, зацікавлено зиркнула на насупленого брата й відвернулася, слухаючи свою матір.
А Самір був не просто насуплений. На тому обличчі емоції змінювалися, мов кадри в діафільмах. Ревнивий, нищівний погляд на Микиту та їхні поєднані руки змінювався теплим, сповненим ніжності, на Ліну. Злісно щось спитав демонською у Ліниного охоронця, той начебто виправдовувався. Відпустив жінку й активно жестикулював, щось пояснюючи.
Ліна похнюпилася журливо. Не такої зустрічі вона очікувала.
- Ти – телепень, - дорікнула Яра дядькові, обіймаючи подругу за плечі. Засмучена потраплянка оцінила, що хоч хтось із повагою ставиться й не говорить при ній демонською мовою.
На що вона сподівалася? Чужий світ, невідома мова, чудернацькі істоти. Та ще й він не її. Враз зробилася мов зів’яла квітка, стояла там одинока й невесела. І Самір це побачив.
