Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська

- Антоніно, ви ж розумієте, що надалі я вже не зможу собі дозволити мати помічницю. Тож ми маємо попрощатися, на жаль, - зовсім не шкодувала про це Ліна, але вираз обличчя був правдиво сумний.

- Та я все розумію. Але ж як ви житимете одна? І де ви зараз мешкаєте? Тут, у містечку чи деінде? – допитувалася Антоніна, допомагаючи складати хазяйчині речі.

Ліна була впевнена, що ув’язнений Нестор тепер вже точно їй не загрожує та нема чого боятися, однак не зізналася, де нині проживає. Зрозуміло, що й від допомоги перевезти й порозкладати купу коробок відмовилася.

Так і попрощалися з трохи гірким осадом, бо шпигунство Антоніни Ліна не змогла пробачити.

І не варто було їй їхати відразу до нового дому. Проте нова хазяйка котеджу на березі озера, чомусь не подумала, що за нею продовжується стеження.

Декілька разів її викликали на допити. Ліна чесно зізналася, що і коли придбано було Нестором. Розповіла й про ту нерухомість, що оформлена на маму. Не мовчала ні про ті незаконні дії свого чоловіка, про які знала, ні про суми хабарів, які він отримував. Усе їхнє спільне майно, дійсно, підлягало конфіскації. Ця справа була розпіареною та гучною, адже антикорупційні органи хотіли влаштувати показове покарання і знайшли гідного цапа-відбувайла.

Однак Ліні було байдуже. Вона остаточно перегорнула цю сторінку свого життя.

Серпневі сонячні дні тягнулися для неї безрадісною сірою одноманітністю. Відчувала до всього якусь тужливу апатію і дуже сумувала, повсякчас згадуючи Саміра.

Спала у його кімнаті, де він вперше її поцілував. Щемливі мелодрами дивилася, сидячи в тому кріслі, в якому мліла від його обіймів.

А наприкінці тижня до Ліни в гості завітав дехто, кого вона аж ніяк не очікувала побачити  у своєму новому домі.