Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська
Відьма Горпина до своїх шістдесяти років відкривала переходи з десяток разів. І до того ж для абсолютно різних демонів. Деякі доволі щедро оплачували її послуги. Деякі були справжнісінькими скнарами. Але ці верховні Дому Вічного Льоду всю попередню жадібну нечисть перевершили. Адже вирішили Горпину залякати, а фактично ніяк і не віддячили. Мовляв, якщо зі щирим бажанням вона не активує перехід, то її дітей просто знищать. Це була неправильна тактика, бо Горпина добровільно із ними поїхала, але образу й злість у глибині душі затаїла.
Вона змалечку знала, що народжена відьмою, й розвиток її здібностей усіляко заохочувався рідною матір’ю та бабусею. Відьомську інтуїцію мала просто першокласну. Тож не дивно, що відчуваючи близькість магічного поля, Горпина ще й відчула присутність якоїсь іншої, потужної сили, ніби хтось порозставляв якісь магічні пастки. Але вирішила про це змовчати.
А коли вже майже вийшли на галявину до переходу, стара відьма несподівано швидко метнулася в кущі, щойно побачила аномальні вогняні згустки, які зверху посипалися на демонів. Бо жага до життя однакова, хоч у шістнадцять, хоч у шістдесят.
Той демонський бій Горпина споглядала із якоюсь надією, що інші демони, можливо, виявляться щедрішими. І подумки навіть бажала їм перемоги.
А бій, як не дивно, був коротким. Самір лютував, випускаючи свою дику, неконтрольовану злість. Чи то сердився за спробу вбити ту, котра стала для нього найдорожчою? Чи то бажання нарешті вже заволодіти божественною статуеткою керувало ним? Але боровся він дуже вправно, продумано й блискавично.
Та ще й Рой допоміг, бо відразу із засідки кинувся вовком на юного Ліона, щоб той не почав заморожування. Вони то могли супротивитися цьому впливу, але раптом щось.
Легенди про те, що демони не можуть відчувати прихильність, любов та якісь інші людські почуття виявилися лише легендами.
Бо, побачивши, як вовк схопив зубами сина й люто шматує його, Ліонель робив один хибний крок за іншим.
- Забирай, ось вона! Тільки не чіпай мене, - верещав юний Ліон, відкидаючи геть у траву статуетку Вітарі й ухиляючись від сталевої щелепи перевертня.
Той дикий вереск зламав Ліонеля. Він усе з меншим завзяттям формував льодяні списи та все частіше промахувався і не зміг дістати Саміра, який спромігся утворювати вогняні щити. Неочікувано спрацьовували пастки, що уражали льодового демона в спину. І Ліонель відчував, як із кожною хвилиною втрачає свій магічний потенціал та витримку, бо ж не міг відвести очей від страждань свого сина.
- Зупинись, благаю, - раптом вигукнув Ліонель, коли людське тіло юного демона стікало багряною кров’ю. – Саміре, ти переміг. Можеш знищити мене, але не чіпайте Ліона. Дозвольте йому повернутися у наш світ.
- Все одно доведеться позбавити його магії, - непохитно промовив Самір. – Але є одна умова для того, щоб я не спалив його. Скажи мені правду, чому ти хотів убити Ліну?
Скривилося у єхидній посмішці обличчя демона.
- Бо я ненавиджу тебе, Саміре, - плювався виплеканою ненавистю. - Бо ти не демон, а якась нікчемна подоба. Ви милосердні до людей, а їх треба знищувати, бо то не створіння, а сміття. А коли я побачив, як ти її ховаєш, то схотілося й вдарити цю ляльку об стіну.
Це були останні слова Ліонеля, бо Самір застосував усі свої магічні сили й спопелив льодяного верховного демона. Так, що й мокрого місця від нього не залишилося.
А скалічений Ліон упав непритомний на траву. Бій було виграно, але не війну.
- То що й справді забиратимемо тіло того шмаркача? – підійшов до Саміра вовк. А той якраз у траві повзав, Вітарі підбирав. – Нащо нам ця погань. До того ж треба поквапитися, друже, час іде.
- Так, заберемо. Може, розповість що цікаве, - не повірив чомусь Ліонелю Самір, хотів ще сина його розпитати щодо своєї коханої. – Рою, ти б може змінив подобу? Ти його знешкодив, ти його й понесеш.
- Ото дякую тобі невимовно, - пробурчав вовк, перетворюючись.
Але спершу варто було взяти свої речі у схованому рюкзаку, бо неждано негадано на галявину явилася Горпина.
Жінка, вона й в шістдесят залишається жінкою. Хмикнула захоплено й навіть не думала відводити очей від підтягнутого тіла перевертня.
- Хлопці, так тому й бути, за таке видовище зроблю вам знижку, - по-діловому так почала Горпина. – За відкриття переходу візьму з вас плату однією квартирою. Я-то в селі живу, а дочка – містянка, поневіряється з однієї орендованої квартири на іншу. Своє б житло мати. Так щиро бажатиму, як ніхто не бажав, якщо домовимося. За десять-п’ятнадцять хвилин все вам організую. Згодні?
Голий Рой поперебирав пальцями руки, натякаючи, що й так вони тринькають гроші у цьому світі, мов навіжені. Ще й кивнув головою туди, де сховок Ліни та Яри був. Мовляв, одній уже щедро заплатили.
Та Самір второпав, яка це удача й від яких душевних мук звільняє свою кохану.
- Домовимося, звісно. Починай приготування, стара відьмо, - необдумано бовкнув, бо поспішив же до Ліни.
- Сам ти старий, - обурилася Горпина, підходячи до переходу. – Тисячі років, певно, за спиною маєш уже.
А Ліна з Ярою увесь цей час готувалися і вчили заклинання, навіть зробили легкий надріз вказівного пальця Ліни. Побачивши Саміра, вони обидві з радісними криками кинулися обіймати переможця. Хвилювалися все ж таки за своїх.
