Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

Чим ближче ми підлітали до цитаделі, тим звичайнішим здавався замок чаклунки, так ніби розміри будівлі залежали від дальності огляду.

- Як це таке може бути? Адже я бачила на власні очі… - подивовано видихнула я. Бо, опускаючись біля дверей,  побачила перед собою звичайний триповерховий особняк зі шпилями та баштами, яких у пригороді Києва була багато, хіба що цегла, із якої він був збудований, виглядала дещо незвично – яскраво відсвічувала золотом та бірюзою.

- Що тебе так здивувало?

- Адже коли я побачила його уперше… цей палац був величезним!

- А він таким і є, - хмикнув Рохерт Веллс, допомагаючи мені ступити на тверду поверхню.

Недаремно палац чаклунки мав таку назву, бо я ще мала чому дивуватися і потім.

 Бруківка під моїми ногами була викладена із самоцвітів, по обидва боки від доріжки мерехтіли рослини, серед пелюсток тихо подзвонювали та яскраво сяяли чудернацькі квіти.

Були тут і жамонії, і літаюча роса-намисто, про яку я хіба читала у фентезійних романах, але тепер могла переконатися, що та існує насправді.

 Відчинивши переді мною високі золоті двері, інкрустовані чорним камінням завбільшки із монітор ноутбука, Рохерт Веллс загадково посміхнувся, підморгнув…

 Я аж задихнулася від переляку, бо не встигла піднести ногу, як мене підхопило вихором та понесло, що я тільки й могла, відкривши рота, шалено обертати витріщеними очима. Влетівши вперед ногами, я досить нормально приземлилася всередині зовсім темної кімнати, де горіла єдина свічка - товста, із чорного воску. У її відблисках я помітила силует жінки, яку вже бачила на моніторі. Вона стояла біля високого панорамного вікна, за яким була непроглядна ніч і лиш де-не-де щось таємниче зблискувало.

- Вітаю тебе, о Велична Ельміро Кра! – здригнувшись, почула голос Рохерта Веллса, що невідь-звідки з'явився поряд зі мною.

- Рада вітати також, графе,- я на власні очі побачила, як при розмові із рота чаклунки вилітають струмочки рожевого світла. Спливаючи до свічки, вони зливалися із її полум'ям, що спалахувало усе яскравіше. - Із ким ти до мене завітав? Що це за юна красуня поряд із тобою? Невже якась проблемна демониця, що відмовляється підписати з тобою любовний контракт?

- Ні, це всього лиш землянка, її звуть Настя, і ми… я…- узявши мене за руку, повелитель демонів підвів до трону, на якому тепер сиділа жінка, дивним чином перемістившись від вікна.

- Он як? Тепер ти знаєшся із землянками? Але чому привів її до мене? Не просто ж так завітав на гостину?

- Не просто так. На руці Насті – магічний браслет, який зберігає в собі прокляття. Його потрібно зняти, звільнивши дівчину від необхідності виходити заміж за проклятого капітана космічного судна "Вогняний вир".

- Навіщо тобі втручатися у її долю?

- Бо… це моя наречена.

- Он як? – у кімнаті стало світліше, і я могла навіть роздивитися смарагдовий колір зіниць чаклунки. – А що хотіла б ти, Насте?

- Якщо можна, - мої губи раптом заговорили, наче самі собою, - я хотіла б попросити, аби і Дейв Зетц Сьомий теж був звільнений від прокляття. Скільки ж іще йому страждати?

- Настя маж перстень із каменем Кохання, - не звертаючи уваги на моє бурмотіння, продовжив Рохерт Веллс.

- Дай-но мені його, - простягнута в мій бік біла тонка долоня раптом витяглася неймовірно, ніби була зроблена із тягучого тіста.

- Як таке може бути?! – скрикнула я, мимовільно відсторонюючись. Проте повелитель грошових демонів випередив мій рух та, обійнявши за плечі, притиснув мене до себе.

 - Віддай їй перстень, - прошепотів він так переконливо, що я одразу ж погодилася.

- Ось, - я добровільно розтиснула кулак, куди встигла покласти перстень, перед тим вийнявши його із бюстгальтера.

Зімкнувшись над артефактом, рука чаклунки метнулася назад - і от вона вже пильно розглядала камінь.

- Розумниця, - поцілував мене у скроню Рохерт Веллс.

 Тим часом, одягнувши перстень на палець, відьма простягла долоню до свічки - і прикраса засяяла, заіскрилася безліччю рожевих та червоних променів, немов би ми потрапили до нічного клубу.

- Як гарно ... - захоплено прошепотіла я, не маючи сили відвести погляду. – Але як же це… Невже цей перстень можна вдягати на палець, у ньому схована велика сила, і…

- Мені - можна, - поблажливо поглянула на мене Ельміра Кра, відкидаючи з чола пасмо вогненно-рудого волосся. Декілька її волосин упали додолу, перетворюючись просто в повітрі на рожевих черв’яків.

Здригнувшись від огиди, я помітила, як вони, падаючи на підлогу й звиваючись, розповзаються у різні боки.

Потім з-за трону визирнула жахлива крокодиляча морда й вишкірилася до нас у посмішці, зі стелі затріпотіли крильми зграї кажанів, яких я відразу не помітила, а може, їх там і не було.

Дзенькнули двері – і до кімнати увійшла чорна кішка, випросталася на повен зріст та притулилася спиною до стіни, за вікном щось спалахнуло, заливши простір нестерпним сяйвом. А коли сяйво згасло, я побачила біля підніжжя трону єдинорога.

- То що з прокляттям? - запитала я, набравшись сміливості, доки кімната не перетворилася на арену цирку. - Ось браслет, зніміть його з моєї руки.

- Це не так просто, - усміхнулась чаклунка, між пухкими фіолетовими вустами я помітила рівний рядок прозоро-кришталевих зубів. – Спочатку потрібно провести спеціальний обряд.

- І за чим справа? Мерщій проводьте, коли уже ми всі тут зібралися, і перстень тепер у вас.

- А ти розумієш, у чому суть цього обряду? Можливо, землянко, ти не погодишся на умови.

- Які ще умови? І взагалі, якщо я тут, то чого мені ще боятися? Я, між іншим, проникла крізь Чорну діру.

- І що? - посміхнулася чаклунка, камінь на її пальці почав перетворюватися на квітку, яка пульсувала, поволі розгортаючи пелюстки.

- Кажіть, - буркнула я, відчуваючи, як Рохерт Веллс легенько стискає мої пальці, ніби попереджаючи, аби я була терплячою.