Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

Що ж, доведеться мені полетіти крізь Чорну діру, подумки зітхала я, милуючись неймовірною красою.

Настільки я знала, назад з-поза меж цієї «квантової воронки» ще ніхто не повертався, дехто навіть гадав, що саме там і знаходиться Потойбіччя, те місце, куди всі люди прямують після смерті та звідки з’являються на цей світ, який ми називаємо реальним, бо усвідомлюємо його.

А що, коли і я теж пропаду навіки? Хоча… поряд зі мною буде чоловік-мрія.

Схаменись, Насте, - відразу ж обсмикнула себе я. – Про кого ти мрієш? Про нахабного і байдужого блондина, про демона, що заправляє привидами? Хоча… чому це байдужого, якщо він врятував мене – і від вічних поневірянь у проклятому зорельоті, і від Чорного Скорпіона, що й зовсім хотів мене вбити? Тільки ось що мені з цього всього? Невже я тепер вільна? Зовсім ні! Навіть більше – невпинно рухаюся до свого остаточного поневолення й падіння.

Так порозмірковувавши, я підвелася та продовжила дослідження простору, в який потрапила. Оглянула полички, позазирала за двері, й, нарешті, відкривши непримітні дверцята у стіні, побачила подобу монітору.

- Що там Рохерт Веллс говорив про відьму? – у захваті від знахідки вигукнула я. – То як там її звуть?

Понатискавши на клавіші, я швидко набрала «велична чаклунка Ельміра Кра», і мені відразу ж видало: «мешкає в замку Метаморфоз за сьомим поворотом від Зеленого вихору». Клацнувши по колу, я відкрила повне зображення - на мене  гордовито поглянула жінка негроїдної раси. Пухкі губи були бірюзові, карі очі опушені віями синього кольору, сукня в підлогу рясніла візерунками, в руках – сяюче коло. Але вже наступна картинка видала цілком нормальну панійку зі світлим кольором шкіри.

- Оце так! – присвиснула я. – А ця відьма так нічого собі. І якщо вона там, у Чорній дірі, вижила, то для мене теж знайдеться місце, звичайно ж, тимчасове, лише на те і сподіваюся.

 Я так зрозуміла, що це була електронна база даних. Але все одно мені було цікаво, та й треба було хоч чимось зайнятися, тому я більше години гортала сторінки, поглинаючи інформацію, наче губка. Нарешті втомившись, пішла  до ліжка та прилягла, миттєво заснувши.

Прокинулася я від сліпучого білого світла.

- Гей, Анастасіє! – вигукував дудук, торсаючи мене за плечі. – Прокинься, ми підлітаємо!

- Куди? Що… - підхопившись, я налетіла на монстра, мало не розчавивши його. – Куди ми підлітаємо?

- До входу в Чорну діру! Дивись!

Миттю опритомнівши, я кинулася до ілюмінатора. Перед моїми очима відкрилося дивовижне видовище.

Так, я знала, що Чорні діри не лише поглинають матерію, що їх оточує, а й випромінюють частки всіх видів. Тому їхнє сяйво передбачає все видиме і створює справжнє видовище кольорів та форм.

Ця ж, до якої ми підлітали, була немов вибух жовто-червоного вогню, що виривався зі спіралеподібного кола з яскравим пучком фіолетового світла всередині. Немов лисячий хвіст тягнувся вибух світла від кільця, всередину якого ми мали проникнути. Але як?

Адже всім відомо, що такий об'єкт – це зірка, що вибухнула, але, замість збільшуватися за рахунок часток, що розлітаються на всі боки, навпаки, стискалася все більше, перетворюючись на камінчик величезної щільності. Але це було лише припущенням, оскільки ніхто ще не зміг взяти проби, підлетіти досить близько, все було лише припущеннями та гіпотезами, тому я очікувала побачити диво на власні очі.

- Анастасіє, ти готова? - тим часом двері відсіку відчинилися, і ввійшов Рохерт Веллс. Побачивши монстра, що не встиг сховатися, демон заревів: - А це ще що таке? Невже мешканець планети Баракурда? Ти що, підлий наклепнику, постійно за мною шпигував?

- Ні, тільки роздобував інформацію, аби передати її до спільного інфо-сховища.

- А от цього не буде, - різко підскочивши, хлопець схопив монстра на оберемок, щось наказав незрозумілою мовою.

Миттю у відсік впливла капсула досить великих розмірів. Обтічна, мов акула, зависнувши в сантиметрі від підлоги, вона задзижчала; відкрився люк.

- Але я не хочу повертатися додому, я хочу буди з Анастасією! - мов різане порося, несамовито заверещав дудук.

- Ні, поза межі Чорної діри тобі не можна, - опускаючи розм’якле тіло дудука в капсулу, Рохерт Веллс опустив люк, натиснув на пропелер - і, виригнувши купку вогню, літальний апарат миттєво зник у дверному отворі.

- Ну, як же так? - простогнала я. – Єдиний друг, і ось… Я ж не встигла із ним попрощатися. Він хоча б не загине?

- Ні, я тобі обіцяю, - підходячи до ілюмінатора, демон приклав руку дашком, вдивляючись у дивовижне сяйво. Я ж помітила крапку, що промайнула в темряві, віддаляючись: напевно, це і був мій приятель Бохін-8356.