Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер
- Якщо називати їх, як називають земляни, то так, це вони.
- Але чому вони тут?
- А де ж їм іще бути? Вони тут мешкають.
- Неймовірно…
- Гаразд, нам слід поспішати, - взявши мене за руку, Рохерт Веллс підвів до платформи, і щойно ми стали, як вона стрімко піднялася в повітря. Дивно, та я гарно утримувала рівновагу. – Сподіваюся, перстень із тобою?- схилившись до вуха, прошепотів юнак.
- Так… - видихнула я, зачаровано озираючись довкола – внизу під нами уся поверхня була немов вкрита барвистими килимами.
- Спочатку ми навідаємося до відьми, аби вона нейтралізувала прокляття, в іншому разі тобі не можна залишатися поза межами Чорної діри надовго.
- А що буде потім? - запитала я, спостерігаючи, як поруч з нами мчать двоє пухнастих зайців велетенських розмірів. Сидячи на блискучому колі, вони немиготливими поглядами дивилися вперед, немов не помічаючи нас. І раптом, навіжено заверещавши, один із вухатих монстрів схопив просто на льоту чи то змію, чи кинуту кимось стрічку, що пролітала повз. Притиснувши її лапою до себе, він втиснув сутність у свій живіт, і вона там зникла, наче розчинилася.
- Фу, яка мерзота, - здригнулась я, міцно схопивши Рохерта Веллса за руку. - Хто вони такі?
- Це? Злісні кролі. Полюють за повітряними паразитами.
- За ким?
- Жожоскри - пожирачі верхівок рослин, і кролі контролюють популяцію, до того ж, це їхня їжа.
- А чому вони їдять неприроднім способом… ну, тобто… якось не так, як ми?
- Яка різниця, в яке місце запихати у себе фізичну їжу? Головне, аби вона потрапляла всередину тіла та розчинялася. Чи не так?
- Мабуть… це й справді не важливо…
Наступною дивиною був видимий вітер. Тобто я раптом починала розрізняти дивну густоту, що рухалася смугами, то скручуючись у спіралі, то пробігаючи хвилями. Потім відчувала потік повітря - і щось приємно мене огортало.
Нарешті вдалині ми побачили величний замок, ніби створений із кришталю, одна із його башт була спрямована у небо так високо, що верхівка сяяла там, немов ще одне дивовижне світило.
- Що воно за диво? - спитала я, вловивши ледь чутний дзвін, що долинав зі сторони замку.
- Цитадель, у якій мешкає чаклунка Ельміра Кра, - пояснив повелитель грошових демонів, раптово пригортаючи мене до себе.
Від несподіванки я міцно прилинула до нього всім тілом, а наші вуста злилися в поцілунку.