Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

- Це ти зараз серйозно? Мама, яка вічно повторювала, що імперія понад усе, раптом хвилюється?

Аделія зітхнула, піднімаючи меч, щоб відбити напад чергової примари.

- Часом ти судиш її занадто суворо. Можливо, навіть більше, ніж вона заслужила.

Я мовчала, сподіваючись, що вона змінить тему, але Аделія вирішила піти далі:

- Знаєш, як я наважилася втекти?

- Власна впертість? - припустила я, намагаючись розрядити атмосферу.

- Мама, - раптом сказала вона, і це змусило мене зупинитися.

- Що? - я дивилася на неї з недовірою.

- Вона розповіла мені історію про свою старшу сестру. Про нашу тітку Лоттіанну, - Аделія зупинилася, щоб глянути мені в очі. - Так ось, вона насправді не померла, а втекла з імперії, залишивши все позаду. Мамина сестра, розповіла про свій план прям перед самими її випробуваннями, а потім відправила листа, що знаходиться в королівстві Ірá і щоб та її не шукала, заради щастя їх обох. Мама сказала, що іноді втеча - це єдиний спосіб знайти себе.

Я застигла на місці.

- Для чого вона тобі це сказала? - мені не хотілось вірити її словам. 

- Думаю, вона бачила, що я вже на межі. Що я зламаюсь, якщо повернусь в імперію.

- І ти просто взяла й пішла? - я запитала, хоча сама не могла зрозуміти, що відчуваю, здивування, злість чи сум.

- Це було непросто, - зізналася вона. - Але тепер я думаю, що мама хотіла, щоб хтось із нас був вільним. Можливо, вона і сама хотіла цього для себе, але вже запізно, - відповіла Аделія, і в її голосі прозвучало щось схоже на вдячність.

Слова Аделії висіли в повітрі, важчі за туман. Я не могла знайти відповідь. Замість цього я знову змахнула мечем, розсіюючи чергову примару.

Ми дійшли до місця де магічна сила зашкалювала. Навколо вежі туман клубочився, наче жива істота, а повітря стало густішим і важчим. Ми зустрілися з Мальвіною та Ліаном перед входом у мовчазному напруженні…

- Ну, виглядає дружелюбно, - розвіяв мовчання Ліан, ховаючи втому за жартом.

- Як і ти вранці, - відрізала Аделія, але на її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.

- Всі готові? — запитав Каель, тримаючи руку на руків’ї меча.

Я коротко кивнула. 

- Чим швидше ми закінчимо, тим краще, - промовила Мальвіна. 

Ми рушили до входу, і примари одразу ж атакували.

Мальвіна простягла руки вперед, і з її долонь сипнули іскри, що розсипалися в повітрі, неначе зірковий пил. Це не був потужний щит, але він створював мерехтливі перешкоди, змушуючи духів на мить зупинятися.

- Тримайтесь ближче! Я не можу стримати їх надовго! — крикнула вона, напружуючись від зусиль.

Каель стояв поруч, міцно стискаючи свій меч, на лезі якого вже загорілися тонкі лінії світла. Він здійняв його вгору, і ледь помітні нитки енергії потягнулися до вузла, розплутуючи його зв’язок із прокляттям.

- Я послаблю вузол, але потрібно добити його! — гукнув він, утримуючи туман на відстані.

Аделія зустріла мій погляд.

- На рахунок три, Лісо!

Вона вдарила ногою землю, і навколо її меча закрутилися кам’яні уламки, ніби збираючись у вихор. Я відчула, як моя власна сила відгукується — всередині наростав жар, вогонь, що жадав виходу.

- Один! — вигукнула Аделія, стискаючи меч.

Я відчула, як поруч Ліан активував свій дар. Вітер зірвався з місця, розганяючи частину туману, і на секунду ми побачили чітку дорогу до вузла.

- Два!

- ТРИ!

Ми кинулися вперед, розсікаючи тіні. Їхні тіла розпливалися в повітрі, але вони тиснули на нас невидимою силою.

- Лісо, зліва! — крикнула Аделія, і я різко відступила, опалюючи примару вогнем.

Ми прорвалися до центру. Вузол випромінював яскраве зелене світло, і здавалось, саме повітря довкола нього тремтить. 

- Як його знищити?! — вигукнула я.

Каель вдарив мечем по землі, і навколо вузла пішли тріщини.

- Розколіть його! Але будьте готові до удару!

Аделія підняла свій меч, її очі блищали рішучістю. 

- Разом, Лісо!

Ми одночасно вдарили по вузлу мечами. Світло вибухнуло, розриваючи простір навколо, і туман почав розсіюватися. Примари зойкнули і зникли, наче їх ніколи й не було.

- Готово, - видихнула Мальвіна, опускаючи руки. Її магія згасла, залишаючи після себе лише легке мерехтіння.

Каель підійшов ближче, оглядаючи нас.

- Добра робота. Сподіваюсь, це була остання пастка.

- Якщо ні, то Ліан знову жартуватиме, - пробурчала Аделія, але в її голосі була помітна полегшеність.

Я подивилася на неї і ледь посміхнулася. Ми зробили це разом. 

Ліан ніяк не відрегував, його погляд був спрямований кудись позаду нас з Аделією. 

- Що там блищить? - запитав він показуючи на невеликий блискучий предмет у пилу. 

- Що там? Примарна гуска, яка несе золоті яйця? - кинула Мальвіна, скептично хмикнувши.

- А може, це просто пилок на твоїй уяві,  - додав Каель з ледь помітною усмішкою.

Ліан не звернув на них уваги, акуратно підійшовши та придивившись. Це був ключ, старий, кований зі срібла, з тонким візерунком, схожим на сплетіння гілок. Він блищав біля його ніг, наче відбивав залишки світла, які розвіяв туман.

Аделія та я обмінялися поглядами. У грудях защеміло, коли я відчула, як повільно осідає тиша.

- Певно все мало статись, як сталось, - тихо прошепотіла Аделія, її голос здавався теплим і сумним водночас. - Ти можеш не йти…

Я зустріла її погляд, сповнений турботи та прихованого болю. Усередині все розривалось між бажанням залишитись і необхідністю рухатись далі. 

- Ти віднайшла тут себе, а я ж маю віднайти себе, - я похитала головою, наче заперечуючи своїм власним бажанням. Як же я хотіла залишитись хоча б на трохи, щоб відчути цей спокій поруч із сестрою! - Певна, ми ще зустрінемось.

Аделія лише зітхнула, її плечі ледь помітно опустились, але вона не суперечила.