Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Коли я вже здалась то поглянула на свою сестру. Її очі горіли. Вона піднялась на ноги та закричала:

- Брехня!

Її меч блискавично вивенувся з піхов, і вона з неймовірною силою накинулась на примар. Кожен удар розсікав туман, ніби сама реальність не була здатною витримати цей ривок. Примари здіймались в повітря й розчинялися, як дим.

- Ви можете знущатися з кого завгодно, але не смійте чіпати моїх сестер, - виголосила Аделія, коли остання примара зникла. 

Її голос був твердий, мов камінь, але в очах було приховане здивування. Вона сама не очікувала, що зможе так ефективно розправитися з примарами.

- Не знав, що ти так вмієш, - з подивом глянув на неї Каель. 

Аделія, опустивши меч. 

- Я й сама не знала, - відповіла вона з легким усміхом, але в очах була невизначеність. 

- Дякую, - тихо промовила до неї та в думках досі слова примар. 

Я дивилась на її меч та зрозуміла, що він з імперії. Саме такий, як у мене. Вона зберегла його, як памʼятку. 

Аделія прослідкувала моєму погляду, в її очах була дещиця розгубленості:

- Можливо, це частина того, що я ще не дізналась про себе.

Як і я. 

Ми з Аделією пішли вперед, раз у раз стикаючись із примарами. Їхні напади були різкими та хаотичними, але ми діяли злагоджено, як команда.

Каель йшов позаду та все бурчав, як могло так статись, що його захищають дві жінки. 

Ми з Алелією лише посміялись, схоже холодного Каеля це трохи заділо. 

Аделія відбила удар тіньової постаті, рухаючи меч із впевненістю, якої я давно від неї не бачила. Я змахнула своєю зброєю, розсіюючи примару, яка хапала мене за руку.

- Дивись, ми з тобою прям професіонали, -  кинула я з ледь помітною усмішкою, витираючи піт із чола.

- Хм, - Аделія знизала плечима, відбиваючи ще одну атаку. - Тоді варто визначити чемпіона, мала!

Я засміялась, радіючи моменту, що знову можу проводити час із сестрою.

Ми вийшли на невеликий майданчик, де примари трохи відступили. Аделія обернулася до мене й нарешті поставила питання, яке, схоже, давно чекало свого часу. 

- То хто він? – кивнула вона на обручку.

- Томас. Ми познайомилися рік тому, коли він намагався стати представником Інвідії, – відповіла я.

- Інвідія… – Аделія задумливо примружила очі. – Мама колись і чути не хотіла про заручини, поки я не пройду випробування. Зараз думаю, що воно й на краще.

Вона злегка хмикнула й змінила тему за, що я їй була дуже вдячна.

- Як там наша бунтівниця? – її голос став тихішим.

Я посміхнулась, зрозумівши, що вона говорить про Амарію. 

- О, вона тепер ще більше в своєму стилі. Уяви собі – зробила тату на плечі. Так вибила собі свободу.

- І що там у неї?

- Якийсь орнамент із гілками. Виглядає дивно, але коли вона показала це матері, та, лише проігнорувала. Сама знаєш, нашій наймолодшій завжди все сходить з рук.

Аделія засміялася, хитаючи головою.

- Ох, це точно. Пам’ятаєш, коли вона перекинула на себе чорнильницю перед зустріччю з новим представником Гули, здається лордом Едвардом? Вся сукня у плямах, виглядала, наче щойно з битви повернулася. Ми всі думали, що мати її просто зітре з лиця землі.

- Але ж ні! – усміхнулася я. – Амарія тоді зробила нещасний вираз обличчя й видала щось на кшталт: «Я так старалася виглядати якнайкраще!»

- А лорд Едвард ще й похвалив її за сміливість! – Аделія знову засміялася. – А потім вона жартома сказала, що це новий тренд, і що жінки мають показувати свою індивідуальність.

- Так, а через тиждень хтось і справді з’явився в чорнильних плямах на прийомі! - згадала я. 

Ми обидві розсміялися, знаючи, що Амарія завжди виходить сухою з води, хоч би, що не витворила.

- В яких світах вже встигла побувати? - продовжила вона розмову, Каель вже віддалився та можна було обговорити більш таємне. 

Я зітхнула, змахуючи рукою, ніби проганяючи примарні спогади.

- Спочатку в Гулі. Потім в Аварітії. З Аварітійським королем до речі познайомилась, - промовила я, намагаючись не згадувати, що кинула Ілану в Гулі. 

- Кажуть молодий, розумний та ще й симпатичний, - тихо промовила Аделія. - Чула про нього стільки розмов. 

- Наша з ним подорож була доволі напруженою, тому не оцінила наскільки він гарний, - промовила я чомусь також тихо. - Та й він мене мало живцем в печері не закопав, добре що нагодився…

Я замовкла. Про Варіона зовсім не хотілось згадувати, але Аделія чекала продовження. 

- Наш старий знайомий, - промовила я, надіючись, що вона зрозуміє та цього не відбулось. Її очі виглядали таким ж зацікавленими. - Варіон Драксель. 

- Це точно Варіон? - Аделія дивилась на мене допитливо. - Бо він не з тих, хто просто так допомагає. Він не зацікавлений у людях без причин.

- Та в нього й вибору немає, - чомусь від цієї думки мені стало смішно. - Сказав, що я його маяк. О, ні! Не надумай собі нічого, він просто був останнім про кого я думала перед переходом. Дідько! Все зовсім не так, як здається. 

Я зрозуміла, що надто це двозначно все звучить. 

- Він завжди грав у свої ігри, - Аделія задумалась, її погляд став серйознішим. - Але можливо, тепер це в інтересах правильних змін. Ти була обережною з ним?

- Скажімо так, - я коротко посміхнулась, намагаючись залагодити ситуацію. - Я дуже стараюсь триматись на відстані.

- Гаразд, - нарешті сказала Аделія, її вираз помʼякшав. - Але будь уважною. Варіон може бути союзником, але іноді його допомога може коштувати більше, ніж здається.

Її слова змусили мене замислитися. Але перш ніж я встигла щось відповісти, Аделія знову змінила тему.

- Ти писала мамі?

Я на мить задумалася, опускаючи меч.

- Часу не було, - зітхнула я, уникнувши її погляду. 

- Знаєш, вона може бути суворою, але хвилюється, - Аделія сказала це м’яко, хоча в її голосі звучав докір.

В них ніколи не було теплих стосунків, то що ж змінилось?