Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Місто затягнуте густим туманом, який з кожною хвилиною ставав щільнішим. Вулиці покинуті, вікна будинків здаються порожніми очима, що стежать. Ледь чутний шепіт повсюди, слова незрозумілі, але вони провокують занепокоєння.

- Колись це було квітуче поселення, але через магічну катастрофу воно перетворилося на місце, де мешкають примари, - почав Каель розповідь для мене, йдучи попереду.

Ми йшли вузьким провулком, тому плелись наче нитка. За мною йшла Аделія, а за нею Ліан та замикала Мальвіна.

- Вони втягують усіх живих у свої пастки, змушуючи переживати найгірші спогади чи страхи, - моторошно продовжив Ліан, який схоже також чув голос Каеля.

Від цих слів мені стало трохи не по собі, згадуючи ілюзії в храмі, я щось зовсім не хочу знову в цьому потерпати. 

Аделія торкнулася мого плеча. 

- Ми це зробимо швидко. Це лише завдання, - її голос був спокійний, але рішучий.

- О, звичайно, «швидко», - протягнув Ліан, піднімаючи очі до неба. - Мені подобається твоя впевненість, Ліє. Може, після цього ти погодишся відпустити свою сестру на вечерю?

- Обручки не бачив? - Аделія скептично вигнула брову та повернулась до нього.

Я бачила зацікавлений погляд Аделії, коли ми були в барі та все ж вона так і не підняла цієї теми.

- Лісо, - озвався Ліан, несподівано наблизившись та пройшовши повз Аделії. - А що, якщо після завдання ми з тобою підемо на вечерю, де я приготую будь який твій каприз? Ну, чисто щоб відсвяткувати, що ти вперше вижила в нашій компанії.

Я зупинилася, глянувши на нього з підозрою. Це ж треба мати таку наглість? Я заручена і йому про це щойно повідомили. 

- А це обов’язкова традиція? Вечеря після виживання?

- Абсолютно. Ну, принаймні я її тільки що придумав, - Ліан усміхнувся та підморгнув.

- Тоді, може, я дочекаюся, поки ти придумаєш традицію, яка не включає ризик отруїтися твоїми кулінарними експериментами, - парирувала я, примруживши очі.

Мальвіна, яка йшла позаду, не стрималася:

- Вперше бачу, щоб хтось настільки добре впорався з Ліаном у його ж стилі.

- Не перебільшуй, Мальвіно. Ліан сам готує всі ці репліки, щоб отримати відсіч, - Аделія злегка хмикнула.

- Що? - вигукнув Ліан, удавано ображено. - Це брехня! Вот вам смішно, а можливо Ліса моя доля? Не думали про це? І я абсолютно щирий зараз.

- У своїй нетактовності щирий? — підхопила я.

- Ні, у своєму шармі, - відповів він і, не чекаючи мого коментаря, підійшов до Каеля, який спокійно крокував попереду, навіть не озираючись.

Я спостерігала за ними й не могла не помітити, наскільки кожен із них тримається по-своєму. Їхній гумор і легкість допомагали приглушити напругу, але я розуміла, попереду не лише жартівлива пригода.

Ми просувалися ближче до вартової вежі, адже від неї віяло магією і ми вирішили перевірити це місце першим.

Розвалена дорога ставала дедалі складнішою, каміння осипалося, будівлі навколо здавалися живими, а відлуння кроків змішувалось з примарними шепотами.

На одному з перехресть з’явились духи. Прозорі, схожі на тіні постаті з обличчями, що змінюються. Вони шепотіли кожному на вухо. 

- Ти просто блазень. У твоїх словах порожнеча, ніхто не сприймає тебе серйозно, - прошепотіли духи до Ліана, голосом, схожим на шелест вітру серед тіней.

Він не втратив ані каплі самовладання.

- Хто б не писав цей сценарій, йому варто краще постаратися! Примари, у вас гумору нуль! - вигукнув Ліан.

Його сарказм полегшив напругу, і я навіть злегка усміхнулась дивлячись на нього по новому. Але тоді духи перевели свої сили до Мальвіни. Руда стояла, щось напружено думаючи та спостерігала, як прозорі тіла підкрадаються. 

- Твій розум даремно витрачається. Ти лише маріонетка в чужих руках, - промовляють вони.

Мальвіна стискає губи, мовчки розглядаючи привидів. Вона зосереджено щось думає. 

- Тримайтесь ближче до будівель. Вони не можуть увійти в ці ділянки, - її холоднокровність веде нас далі.

Я трималась ближче до Аделії, біля якої постійно був Каель. Він турбувався про неї, хоча вона й цього не хотіла бачити. 

- Прямим курсом до вежи! - командує Аделія та зненацька зупиняється.

Мальвіна та Ліан пішли вперед, а ми з Каелем спантеличено переглянулися. 

Голос примар, холодний і пронизливий, заговорив до Аделії, немов розпечене лезо, що повільно врізається в душу

- Ти залишила свій світ, зрадила тих, хто вірив у тебе. Ти втекла, бо була слабкою. Хто ти тепер? Порожня тінь без трону, без мети. Лише примара серед примар.

Слова лунали ніби з усіх боків, обволікаючи її і залишаючи відчуття, що вони не просто говорять, а проникають у найпотаємніші куточки її свідомості.

Каель намагався повернути її в реальність та тут до нього також підлетіли примари. 

Голос примар був жорстким, мов тріскучий зимовий вітер, і пробирав до самого серця:

- Чому це був не ти? Чому вижив саме ти, коли інші загинули? Коли загинув твій наставник? Їхня кров на твоїх руках, хоч ти цього й не визнаєш. Ти називаєш це долею? Брехун! Ти ніхто!

Каель, незворушний зовні, стояв, наче кам’яна статуя, але його руки видавали слабкість, тремтячи від приглушеного болю.

Примари точились навколо нас, наче хижі звірі, які вичікують слушного моменту для нападу. Їхні безликі тіні мерехтіли у тумані, витягуючи до нас свої холодні, напівпрозорі руки. Шепіт, сповнений презирства й ненависті, змішувався з глухими ударами наших сердець.

- Ти підводиш не тільки себе, - одна з примар зʼявилась переді мною та повстала в образі моєї матері. - А й нашу імперію. Всі ці випробування — марна спроба довести те, що давно очевидно. Ти слабка, і твої помилки можуть нас усіх знищити.

Вона змінює свою подобу і переді мною тепер світловолоса Амарія.

- Ти завжди була десь далеко, Алісіє. Чи знаєш ти, що я відчувала? Ти була моєю сестрою, але стала чужою. Ти так захоплена своїми випробуваннями, що навіть не помітила, як між нами виросла стіна.