Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я прокинулась на вологій, холодній землі. Моє обличчя вкривало краплями туману, а тіло злегка тремтіло від холоду.

Поступово звикаючи до примарного світла, що пробивалось крізь хмари, побачила над собою жінку в довгому плащі із каптуром, який закривав частину її обличчя, залишаючи лише зелені очі видимими крізь тіні.

- Все добре? - мовила вона мʼяким, але впевненим голосом.

Я вдивлялася в її обличчя, і серце стиснулося й перестало битися. Невже це вона?

Я добре знаю це довге, темне волоссям, яке, здається, поглинає світло, надаючи їй загадкового вигляду. Ці риси обличчя не раз мені снились, вишукані, але трохи гострі, що додають їй суворості.

Знаю ці зелені очі, що сяють, як дорогоцінні камені, однак у них відчувається якась приглушена печаль, як і три роки тому перед її випробуванням. 

- Аделія? Це ти?

Вона мовчить, її обличчя залишалось спокійним, майже байдужим. Я хотіла потягнутись до неї, але в цей момент фігура почала віддалятися. Її тіло злилось з туманом, а голос луною розчинився в повітрі:

- Ви помилилися! Раджу вам не спинятися на ілюзіях.

Я різко піднялась на ноги, намагаючись зрозуміти, чи це була справжня Аделія, чи лише омана магії цього місця. Однак тепер у мене з’явилась ще одна мета. Я за будь яку ціну хочу знайти її, й дізнатися правду, навіть якщо для цього доведеться пройти крізь найтемніші куточки Ацидії.

Королівство Ацидії - це королівство туманів. Його не переплутаєш ні з чим. Вся земля в ньому покрита болотами та лісами.

Королівство де загинула моя сестра, принаймні так я думала раніше…

Йдучи сама, не знаю куди, я нарешті дійшла до старовинної будівлі з покрученими, моховитими стінами, які виглядали, ніби вони були тут вічно. У повітрі відчувалася сирість і важкість, що тягнула до землі. Здавалося, що час тут завмер, кожен крок лунав надто гучно, а туман, який огортав усе довкола, майже засліплював.

Зайшовши до будівлі, я відчула, як холод повзуче пройшовся спиною, а світло, що проникало крізь маленькі, затягнуті павутинням вікна, виглядало чужим і тьмяним.

Мене зустріла жінка, яка стояла біля масивного дерев’яного столу, що був усіяний свічками та старими сувоями. Вона представилася як Мірса - представник місцевої влади та я вирішила на свій страх і ризик запитати те, що мене цікавить, не називаючи імені сестри. 

Довге, біле волосся Мірси, прикрашене срібними нитками, струмувало, ніби від власного подиху вітру, а пронизливі сірі очі, ніби шукали правду в мені самій.

- Кажеш, сестру шукаєш? - мовила Мірса, її голос був м’яким, але в ньому чулося щось віддалено зловісне. Її погляд ковзнув по мені, затримавшись, наче вона зважувала мої наміри. - Темне волосся, зелені очі… Я бачила її. Вона часто блукає цими землями.

Слова Мірси дали мені надію, я відчула, як щось тепле й тривожне одночасно охопило моє серце. Відкинувши сумніви, я почала описувати Аделію детальніше, розповідала про її характер, звички, навіть про дрібниці, які вона завжди робила.

Жінка слухала мовчки, зрідка киваючи, але її обличчя залишалося непроникним. Коли я закінчила, вона загадково промовила:

- Вона поруч, але не кожен може побачити її. Якщо ти хочеш знайти сестру, нам потрібно дізнатися, чи ти гідна цього.

Її слова прозвучали майже, як вирок. Вона уважно вдивлялася в мене, наче шукаючи щось більше, ніж я могла їй показати. У повітрі зависла напружена тиша, а свічки на столі здригнулися, ніби від невидимого подиху вітру.

- Як мені це зробити? - з надією запитала в неї.

- Ходімо зі мною до храму, - мовила вона та махнула рукою в сторону виходу.

Щось дивне відбувається в цьому королівстві. Щось незбагненне. Здається, навіть повітря тут важке, наче густий туман проникає в легені й змушує дихати повільніше. Я відчуваю, як мої думки стають млявими, розпливаються, неначе щось навмисно намагається затуманити розум.

Я починала втрачати контроль над собою. Кожен крок до храму здавався важчим, наче земля під ногами хоче мене втримати, змусити залишитися тут. 

Опинившись перед храмом королівства Ацидії, я ретельно роздивилась його.  Злегка занедбана споруда, оповита туманом. Високі вежі покриті мохом, а всередині панує напівтемрява. Вітражі пропускають примарне світло, освітлюючи статуї, що стоять у забутті. У повітрі відчувався запах ладану, а на підлозі мозаїка у вигляді застиглого годинника.

Мої руки ледве слухались, навіть думати стало складніше. Здається, що сама реальність починала змінюватися. Краєм ока я побачила образи.  Чи це лише мої уявлення? Бачила людей, яких давно втратила та не Аделію. Вони усміхались, кликали мене, наче вони поруч, і я можу дотягнутися до них.

Це місце небезпечне, але водночас привабливе. Я розумію, що якщо піддамся, то потону в цьому світі, у цих ілюзіях. Але сили швидко вичерпувались, а боротьба зі своєю свідомістю ставала все складнішою.

Мій одяг та навколишній світ змінився.

Я стояла біля золотого трону у Септемі. Одягнена в розкішні шати. 

- Це твій трон, доню, я так пишаюся, що ти успадкуєш честь і славу імперії, - зненацька зʼявилась біля мене мама та усміхалась. Вона торкнулась мого волосся та ніжно погладила по ньому. - Ти так багато пережила, але ти тут. Нарешті ти з нами. Сідай, Алісіє, ти саме там де маєш бути.

З іншої сторони зʼявився Том. 

- Тут ти імператриця, про яку всі мріють, - мовив він та взяв мене за руку. - Ми разом створимо імперію. Створимо новий світ.

- Імперія понад усе! - позаду зʼявились люди та я спантеличено обернулась.

Мої піддані стояли та велично плескали. Серед них була Ілана, з батьками, був Тео зі змійкою на руці та навіть Варіон. 

Усі мрії здійснилися.

- Сідай на трон, Алісіє, - подала голос Амарія, яка зʼявилась серед людей. - Це твоє право.

Моє тіло стало важким, наче воно розчинилось в цьому світі та мені хотілось залишитись. Зробивши крок я посміхнулась та вже відчувала, як опинюсь на омріяному троні. Від мене цього чекають…