Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек
Сутичка з королем Супербії була стрімкою та хаотичною. Я виснажена нестачею кисню, намагалася використовувати свій кинджал, але Варіон легко ухилявся, ніби передбачаючи кожен мій рух. Він діяв швидко й точно, уникаючи атак і наближаючись до мене з хижою впевненістю.
Я зробила останню відчайдушну спробу вдарити, але він зловив моє зап’ястя і змусив впасти. У кілька рухів Варіон опинився зверху, притиснувши мене до холодного каміння.
- Досить, - його голос був твердим, але не злим.
Я задихалася, та дратувалась на власну слабкість.
- Що ти тут робиш, Варіоне? - запитала, намагаючись вирватися, але вже зрозуміла, що боротьба скінчилася не на мою користь.
- Рятую тебе, - він нахилився ближче та обпік мою шкіру своїм диханням. - Вкотре.
- Я не просила про твою допомогу, - відрубала, намагаючись зібрати всі свої сили, щоб зіштовхнути його з себе.
Варіон скептично підняв брову, не відступаючи.
- Як би не я, ти б уже померла. Тож, може, подякуєш, перш ніж продовжувати битися?
Його впевненість і спокій дратували більше, ніж будь-що.
- А тепер ми тут загинемо разом, як це романтично, - фиркнула до нього.
- Хотіла, щоб на моєму місці був твій Том? - промовив він тихо, нахилившись до мого вуха. - То потрібно було думати про нього перед переходом, а не про мене, дорога Лісо. Чи це був твій план по зачаруванню?
- Встань з мене! - закомандувала я та Варіон відпустив мої руки та тіло.
Сівши на холодну підлогу, я важко видихнула. Як же я могла так вляпатись?
- Як ти тут опинився?
- Відчув, що тобі допомога потрібно, - відповів він. Я не бачила його в суцільній темряві та відчувала поряд.
- Я не про це, - роздратовано фиркнула. - Як ти перенісся саме сюди? Адже для порталів потрібен якийсь маяк і точне усвідомлення куди попадеш.
Інакше можна перенестись лише в несподіване місце. Ось, як з моїми перенесеннями.
- Ти і є мій маяк, - тихо мовив він та затих, наче щойно усвідомлюючи значення цих слів.
Я завмерла, відчуваючи, як серце на мить пропустило удар. Його слова звучали так несподівано, так щиро, що я і сама втратила дар мови.
- І ти можеш перенести мене назад? - тихо запитала, наче боячись.
Король Супербії мовчав.
- Варіон? - нагадала я про своє питання.
- Ти знаєш, мені завжди це не подобалось. Наче, щоб стати імператрицею ти маєш пройти смертельні випробування. Це не більше ніж цирк. Мати відправляє власну доньку на загибель. Одну, потім другу… а потім що? Якщо нікого не залишиться? Хто буде правити?
До чого він хилить? Хоче залишити мене тут, щоб перевірити свої слова?
- Імперія понад усе, - його слова звучали, як кривляння. - А ти, Лісо, коли вимовляєш їх, чи замислюєшся, що ховається за ними? Що тобі нав’язують? Що ти маєш бути тією, хто жертвує всім? Своїми бажаннями, своїм життям, навіть своїм коханням? Невже ти дійсно цього хочеш?
Він замовк, даючи мені секунду на відповідь, але не дав часу зібрати думки.
- Ти хочеш вийти заміж за того, хто на прощання сказав тобі, що твої бажання ніщо перед величчю імперії? Хто вважає тебе інструментом для досягнення своїх цілей? І, можливо, ти зараз спробуєш заперечити, сказати, що це не так, що це не про тебе. Але ж люди своренні з бажання і ми всі створені бажати. Чогось. Когось. І, знаєш, у цьому немає нічого ганебного.
Його слова влучили, наче стріла, яка пробиває все те, що я так довго будувала в собі. Я хотіла заперечити, сказати, що він нічого не розуміє, що моє життя завжди було присвячене імперії, що я знала свою роль і приймала її. Але замість цього в мені не знайшлося слів. Та чи правда це?
Кожна його фраза відбивалася в мені болючим відлунням. Я раптом відчула, як ці слова виривають із мене те, що я так старанно ховала. Згадка про Тома змусила мене стиснути кулаки. Я не задумувалась над сенсом його слів. Том завжди гарно та влучно говорив. Але тепер, коли ці слова промовив Варіон, вони прозвучали по-іншому. Жорстоко, зухвало та навіть заздрісно.
Я відчула, як у грудях наростає гнів, не тільки на Варіона, а й на себе. На те, що я дозволила його словам вплинути на мене, на те, що вони змусили мене задуматися.
Але… Що, якщо Варіон правий? Що, якщо всі ці роки, після смерті Аделії, я справді ховала свої бажання, щоб стати тим, кого від мене вимагали? А ким я хотіла бути до цього?
Я хотіла знань, хотіла правди, хотіла розвиватись. Хотіла, щоб моя сімʼя була щасливою.
- Ти нічого не розумієш, - прошепотіла я, хоч і не була впевнена, що це правда.
- Можливо й так, - відповів Варіон, ледь чутно зітхнувши. Його голос звучав спокійно, але я не могла визначити, що саме він мав на увазі, чи погоджувався, чи просто не хотів продовжувати суперечку.
Щось у його словах досі відгукувалося в мені, але я відкинула ці почуття, змусивши себе зосередитися на головному.
- Треба знайти вихід. Якщо в нас ще залишилися сили, час діяти зараз, - мій голос звучав твердо, навіть якщо всередині мене все ще панував хаос.
Зненацька з тіні виповзла Аурін, обвиваючись навколо каменів, та освітлюючи простір, ніби насміхалася з самої ситуації.
Варіон швидко вскочив на ноги та прикрив мене.
- Що ти робиш? Це моя подруга! - обійшла його.
Голос Аурін лунав у моїй голові, сповнений сарказму:
- «І навіть у завалах знаходиш час, щоб привернути до себе чоловіка. Талант, Лісо, справжній талант.»
- Вони самі мене знаходять, - відповіла я.
Варіон спочатку тільки здивовано примружився, коли побачив, як Аурін виповзла з під каменів і обвилася навколо моєї руки. Він кілька секунд мовчки дивився на неї, а потім усміхнувся, не тепло, а з тією ледь помітною гордовитістю, яка була йому притаманна.
- Подруга-змія? Непоганий вибір, Лісо. Тільки не скажи, що вона ще й розмовляє, - його голос був сповнений іронії, але я відчула приховане зацікавлення.
Аурін підняла голову, ніби образившись.
- «Передай йому, що я не просто розмовляю. Я ще й думаю, що робить мене більш цінною співрозмовницею, ніж він» - її голос пролунав у моїй голові, і я стримала сміх.
