Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я сіла, обережно дивлячись туди, куди вказував Тео. У тіні каменів виднілася велика змія з лускою, що переливалася магічним світлом. Її очі світилися синім полум’ям, а язик роздвоєно та хижо тріпотів у повітрі.

- Я думала, ти перевірив це місце! - прошипіла я, не зводячи погляду з істоти.

- Я і перевірив, але… це щось інше. Вона з’явилася нізвідки, - Тео затримав дихання.

Змія зробила рух у наш бік, і я інстинктивно потягнулася до сумки, щоб витягнути кинджал, але щось зупинило мене. Магічна енергія, що йшла від істоти, не здавалася чисто ворожою.

- Не рухайся, - прошепотіла я, тримаючи руку на сумці, але не виймала кинджал. - Дай мені спробувати.

Торкнувшись Тео та легко його відсунувши, я повільно простягнула руку до змії. Її сяючі очі зустрілися з моїми, і в ту ж мить у моїй голові промайнув шепіт. Це було щось древнє, незрозуміле, але я відчула, що змія ніби оцінює мене.

- Це божевілля, - прошепотів Тео та хотів зупинити мене.

- Довірся мені, - відповіла я.

Змія наблизилася, її тіло вигиналося, мов хвиля, і раптом обвило мою руку. Я відчула, як магія пронизала мене, ніби утворюючи зв’язок. Вона була теплою, але не обпікала.

- «Мене звуть Аурін»,  - в моїй голові зʼявився чийсь приємний голос. Я хотіла щось відповісти та лише здивовано дивилась на її яскраві очі. 

- «Ми тепер звʼязані, Алісіє Лоран. Не хвилюйся, я не видам твого секрету». 

Я затамувала подих та поглянула на Тео, погляд якого все був таким же переляканим. Схоже він нічого не чув. 

- «Правильно, чути мене може тільки той, хто не злякався та приручив мене». 

Раптом змія застигла, її тіло почало стискатися, а тоді зменшуватися, доки вона не перетворилася на гладкий браслет, що обвивав моє зап’ястя. Луска все ще сяяла, але тепер це було лише прикрасою.

- Що… що це було? - Тео виглядав шокованим.

- Вона магічна, - відповіла я, дивлячись на браслет. - І, здається, вона вирішила, що тепер належить мені.

Тео лише витріщився на мене, поклавши руку на руків’я свого меча, ніби все ще очікуючи нападу.

- Гаразд, - зітхнула я, піднімаючись на ноги. - Наступного разу перевіряй ретельніше.

Він лише пирхнув, але не сперечався.

Тео так і не спав та ми продовжили шлях. А, як тут заснути, якщо незнайомка магічним чином приручила змію і подумки спілкувалась із нею. Він помічав, як я час від часу хихикала та відповідала їй то в голос, то подумки.

Ми піднімалися вузькою стежкою, що звивалася між гострими скелями. Кожен крок вимагав обережності - під ногами лежали уламки каміння, які з легкістю могли зірватися вниз, утворюючи невеликі осипи. Дорога різко йшла вгору, і здавалося, що вершина нависала над нами, як мовчазний гігант.

Єдине, що мене розважало в цьому холодному поході, це Аурін. 

«Здається, твій друг не надто здатний справлятися зі стресом. Якщо він буде таким весь час, йому точно треба буде ще багато практики в контролюванні своїх нервів. Я б сказала, що він навіть смішний, як на магічного мандрівника». 

- Не знаю, чи варто тобі так відверто говорити про нього, - промовила в голос. 

Тео, слухав лише одну сторону розмови, він все частіше дратувався та хмурився. 

- Що ти сказала? Може досить насміхатись, Лісо, я ж не чую ваших розмов! - фиркнув він та різко повернувся. 

Декілька камінців полетіли униз. Тео поглянув докірливим поглядом на мене, а потім на змію на моїй руці. 

- «Може, йому варто було б побути трішки в темряві, щоб зрозуміти, як не виглядати смішно у таких ситуаціях», - мовила змія в моїй голові та я засміялась. 

- Я тут не для того, щоб бути смішним! - дивився він на змію в цей раз.

- Не сердься, - поблажливо мовила я. - Це просто дівчачі розмови. Ми лише пильно тебе обговорюємо. 

- Невже я тобі настільки цікавий? - його голос звучав напівжартівливо, але ця нотка виклику змусила мене спантеличено зупинитись. - Можливо ми це обговоримо наодинці та в більш інтимній обстановці? 

Відчуваючи, як теплі хвилі сорому підіймаються до обличчя, я намагалася заспокоїтись. Це ж просто жарт. Проста гра, і не більше. Але його впевненість, ця зухвалість… Вони чомусь вибивали мене з рівноваги.

- Розмріявся, - відповіла я, холодно, але відчувала, що слова лунають не так впевнено, як мені б хотілося.

І тут у моїй голові пролунало тихе, знущальне шипіння Аурін: 

«Мабуть, він просто хоче дізнатися, що ти про нього думаєш. Не хвилюйся, моя люба, я вже здогадуюсь, що відповідь не дуже втішна.»

Я ледь не пирхнула, почувши це.

- Щось знову смішне? Не хочеш поділитися зі мною? - його брови грайливо піднялася, а в очах зʼявились веселі вогники.

- Нічого важливого, - поспіхом відмахнулася я.

Аурін не могла стриматися:

- «Скажи йому, що якби він менше говорив, то виглядав би набагато загадковішим. Хоча, може, саме ця його звичка тебе трохи зачіпає? Признайся, це ж весело, правда?»

Я лише заплющила очі й зробила вигляд, що не чую ані її, ані його.

- Занадто багато часу гаємо! - промовила та притиснула Тео до стіни з каменю. 

- О, Лісо, - його голос був насичений насмішкою, але в очах промайнуло справжнє здивування. - Хочеш прямо тут?

- Помовчи! - пройшла повз не реагуючи на нього та в одну мить моя нога підсковзнулась.

Я відчула, як каміння під моєю ногою зрадницьки захиталося, а потім з тріском зірвалося вниз. Усе сталося так швидко, що я не встигла навіть злякатися. Вага тіла потягнула мене вперед, і в одну мить земля під ногами зникла.

Холодний вітер вдарив у лице, вирвавши з мене здивований зойк. Я простягнула руки, намагаючись схопитися за щось, але пальці ковзнули по гладких каменях, не знаходячи опори. Гострі скелі блискавично проносилися перед очима, а серце билося в грудях, мов божевільне.

Я намагалася сповільнити падіння, вчепившись у виступи, які тільки могла знайти. Кінчики пальців пекли від зусиль, а від кожного удару об каміння тіло ніби пронизувало електричним струмом.