Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Сніг зривався з верхівок скель, а холодний вітер ніс із собою передчуття небезпеки. Ми з Тео піднімалися вузькою гірською стежкою, з обох боків якої височіли гострі, мов кинджали, скелі.

- А, що ми власне шукаємо? - звернулась я до нього. Думала через вітер він не почув. 

- Сльозу золотої змії, - відповів Тео не обертаючись. 

- Це допоможе мені позбутись цього? - я глянула на свої руки, права рука вже повністю була золотою та я все одно могла нею керувати. 

Тео раптом зупинився, примружившись і прислухаючись до дивного шуму, який я також почула. 

- Тихо! Стій позаду мене! – суворо наказав він, поклавши руку на руків’я меча. – Щось тут не так.

Він думає, що я не здатна себе захистити? Наївний. Та я не стала сперечатись, лише поклала свою руку на сумку та була готовою в будь який момент дістати свій меч. 

Раптом із-за каменів вискочили два величезні гобліни. Їхня шкіра була темно-сіра, ніби з каменю, а чорні очі були наче безодня. Один із них тримав дволезну сокиру, інший - масивний меч, який міг розрубати людину навпіл.

- Людина, - прошипів один із них, облизуючи зуби. - Їжа прийшла сама.

Тео оголив меч, піднісши його перед собою.

- Якщо хочете їжу, шукайте в іншому місці, - кинув він. - Але якщо хочете смерті, підходьте ближче.

Гобліни заревіли й одночасно кинулися на нього. Тео ухилився від удару сокири, яка розбила скелю поруч, і зустрів меч іншого гобліна своїм клинком. Сила удару змусила його відступити на кілька кроків.

- Стій там, - гаркнув він до мене, відбиваючи чергову атаку. Але гобліни діяли злагоджено. Один із них обійшов його з боку, замахуючись величезною сокирою.

Я більше не могла стояти осторонь. Діставши меч з сумки, я кинулася вперед. Мої рухи були несподівано швидкими й точними. Удар мого меча ковзнув по сокирі, збиваючи її траєкторію, і врізався в плече гобліна. Той заревів від болю й повернувся до мене.

- Молодець, мала, - кинув Теон, змушений визнати мою сміливість. На душі стало так приємно, наче мене похвалила старша сестра, від якої завжди чекала гарного слова. 

Гоблін із мечем знову кинувся на Тео, але він різко відступив убік, завдаючи удару по його ногах. Той заточився, і Тео завдав потужного удару в груди, змусивши його впасти.

Тим часом другий гоблін замахнувся на мене. Я спритно ухилилася, ковзнувши по снігу, і нанесла удар йому по нозі, змусивши знову завити. Гоблін розмахнувся сокирою, але я підпірнула під удар і, використовуючи власну силу, встромила меч йому в горло. Із риком істота впала на землю.

Я важко дихала, озираючись. Тео стояв над своїм поваленим противником, який більше не рухався. Він обтер меч об одяг гобліна й повернувся до мене.

- А ти не така вже й безнадійна, – усміхнувся він, але в його голосі більше не було зверхності, лише повага.

- Ти думав, я дурненька дівка? – підняла брову, схрестивши руки на грудях та згадуючи його не приємні слова.

- Думав, - чесно відповів Тео, киваючи. - Помилявся. 

Він підійшов до гоблінів та почав обшукувати їх. 

- Що ти робиш? - не зрозуміла я. 

- Їжа, - підняв він хліб, який знайшов у внутрішніх кишенях одного з гоблінів. - Можливо допоможеш? 

Я скривилась та лише спостерігала за ним. Де це чувано, щоб майбутня імператриця крала їжу в мертвих гоблінів?

Коли Тео закінчив ми рушили далі, залишивши за собою знівечені тіла ворогів, а в серцях - відчуття того, що попереду ще більші випробування.

Починало вечоріти, втома підкралася дуже швидко, зважаючи на той факт, що з королівства Гула я відправилась у ввечері, а в королівство Аварітія прибула зранку. Я не спала більше двадцяти чотирьох годин. Хотілось їсти та спати.

Майже всю дорогу я нила Тео, щоб ми зупинились та врешті він здався. 

Зупинившись в печері, мій новий знайомий перевірив її на наявністю комах та інших істот. 

Він знайшов декілька домовин, схоже від попередніх мандрівників. Тео вправний, як у бою, так і в розпаленні багаття.  Певно використовував магію.

Я не заважала йому, мої думки були зайняті нашою останньою сутичкою, та й Тео не сильно наполягав. 

- Сиру? - дістав він хліб та робив бутерброд, коли ми сиділи біля багаття. 

- Мене так називала старша сестра, - промовила я беручи з його рук хліб з сиром. 

- Сир? - здивувався він та відкусив вечерю. 

- Мала, - тихо відповіла, згадуючи Аделію. 

Ми не раз з нею займались боєм на мечах і я досі памʼятаю, як вона мене хвалила. «Так тримати, мала, дасиш фору будь якому чоловікові». Ці спогади сповнювали моє серце чимось теплим та приємним. Як би я хотіла, щоб вона була жива. Знову почути її голос та це вічно дратуюче «мала», я б навіть не стала переконувати її, що я вже давно виросла і більше не її маленька сестричка. Та хтось коли небудь міг виграти суперечку зі старшою сестрою?

- Вирвалось, - Тео на мить спохмурнів. - Схоже всі старші брати та сестри сприймають менших за дітей. 

Він також так називав свою молодшу сестру, яка зараз під прокляттям золота. Чомусь мені стало від цієї думки так тепло. Наче я на хвилинку забула про те, що зараз випробування. Наче ми знову з Аделією шукаємо пригод на свою пʼяту точку, або ж шукаємо Амарію, яка, як завжди блукає біля океану.

- Ти поспи, а я почергую, - Тео кивнув на холодну підлогу на яку натякав мені лягти. 

Не дивлячись на те, що я в небезпечному королівстві та ще й з незнайомцем, заснула я швидко. Мені снилась подія з минулого. Там були мої сестри та те, як одного разу ми з Амарією вночі пробралися на дах замку імперії, щоб подивитися на зорепад. Аделія помітила це та не стала в той день лаяти нас, завжди стримана і серйозна старша сестра, вперше дозволила собі посміхатися безтурботно. Вона розповідала нам з Амарією про сузір’я і мріяла про світ без тягаря обов’язків. Я тоді пообіцяла собі, що зроблю усе, аби мої сестри завжди могли так сміятися. Це була наша найщиріша мить разом. 

- Ліса! Лісо, прокидайся! - почула я голос з реальності.