Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Ми блукали лісом годинами, але знову і знову опинялися на одній і тій самій галявині. Навіть дерева, які ми намагалися позначати подряпинами чи вузлами з трави, не давали результату - ліс ілюзій стирав усі наші зусилля.

Ілана, важко зітхнувши, сіла на траву й задумливо промовила:

- Це пастка. Ліс тримає нас у циклі, поки ми не зрозуміємо, чого він від нас хоче.

- Ліс хоче? Це просто дерева, Ілано, - з недовірою глянула на неї.

- Це не просто ліс, - Ілана похитала головою, дивлячись на небо крізь густе гілля. - Ходять легенди, що він живий. Ілюзії - це його спосіб змусити нас зупинитися, подумати, зробити щось інакше. Можливо, ми шукаємо вихід там, де його немає.

- Ти хочеш сказати, що ми маємо здатися? Просто сидіти тут і чекати магічного порятунку? - роздратовано стиснула кулаки. Я хотіла їсти, спати та моє тіло було втомлене від безкінечної ходьби.

- Ні, - Ілана підвелася, її голос став упевненішим. - Ми маємо зробити те, чого ще не робили. Замість того, щоб бігати по колу, спробуймо піти проти інстинктів. Наприклад…

Ілана закрила очі. Я бачила як її зіниці бігали туди сюди.

- Йти з заплющеними очима?

- Може, не зовсім заплющеними, але… довіритися іншим почуттям, - запропонувала Ілана. - Слухати, як шелестить вітер, відчувати запахи, дотиком знайти правильний шлях.

- Гаразд. Це безглуздо, але чому б не спробувати, - врешті здалася я

Ілана допитливо дивилась як я витягаю з тендітної сумки меч та запитувати, як таке можливо не стала. Певно зрозуміла, що чим менше вона знає тим краще для неї. 

З сумочки я також дістала тканину та подала Ілані. Вона обережно зав’язала собі очі тканиною, а я просто заплющила їх, міцно стискаючи руків’я меча. Ми повільно рушили вперед, тримаючись за дерева, слухаючи кожен звук. 

Спершу було важко, ліс здавався безмовним, наче дражнив нас. Але поступово ми почули щось нове - слабке дзюрчання води, яке не було чутно раніше. 

- Це річка! - прошепотіла Ілана.

Ми пішли на звук, довіряючи лише слуху та нюху. Відчувши приємну прохолоду ми розплющили очі. Ілюзії зникли. Перед нами дійсно була річка, вузенька мов стрічка, яка сріблястим сяйвом виблискувала крізь густе листя дерев. Її води кришталево чисті, і крізь них можна було побачити гладке каміння на дні, обрамлене нитками зелених водоростей. 

Берег на якому ми стояли був вкритий м’якою травою.

Захід сонця над річкою був тихим і чарівним. Небо переливалося золотом, рожевим і м’яким фіолетом, відбиваючись у дзеркально гладкій воді. Сонячні промені ковзали поверхнею, фарбуючи струмок у теплі відтінки, а дерева на березі кидали довгі тіні. У повітрі витав аромат свіжої трави і квітів, а дзюрчання води змішувалося зі співом вечірніх птахів.

- Не дивлячись на все, я б тут залишилась, - тихо промовила милуючись краєвидом.

Ми попрямували через річку, вирішивши, що це єдиний шлях та на тому березі наче нізвідки зʼявилась примарна постать

- Дух лісу? - Ілана стояла ще в воді вагаючись чи варто переходити та вода почала наповнюватись бульбашками, наче закипаючи.

Швидко протягнувши руку Ілані я витягнула її з води. Тікати назад вже немає ні сенсу, ні можливості. 

- Це… це…, - Ілана нагадала що й шлях вперед в нас перекритий.

- Щоб покинути мій ліс, ви повинні довести свою силу, - голос постаті був глибоким, як сама земля. -  Або залишитесь тут навіки.

- Тоді готуйся, бо я не збираюся залишатися, - підняла меч, який вирішила не ховати і не дарма.

- Лісо, будь обережна, - голос Ілани був тремтливим.

Я кивнула до Ілани, ніби запевняючи, що все буде гаразд. 

Дух лісу піднявся наді мною, наче жива буря, гілки й коріння його тіла загрозливо хиталися, а зелений вогонь в очах обіцяв небезпеку.

- Покажи, чого ти варта, смертна, - прогримів дух.

Не стала відповідати словами. Я кинулася вперед, ударивши мечем так, що повітря розітнулося зі свистом. Лезо зачепило частину духа, але замість крові чи плоті звідти сипнули тріски й листя. Дух заревів, розмахуючи гігантськими руками-гілками.

Я ухилилася, перекотившись по землі. Мої рухи були чіткими й спритними, кожен крок ретельно вивчений та відпрацьований не раз. Я не поспішала, вичікувала, коли дух відкриє слабке місце.

- Швидка, але замало досвіду, - пророкотів дух і вдарив по землі корінням, яке вибухнуло з-під моїх ніг, намагаючись обплутати мене.

- Що ж ви так всі мого досвіду потребуєте, - я зі злістю розрубала коріння одним рухом, потім зробила крок убік, змусивши духа втратити рівновагу.

Моє лезо спалахнуло у променях магічного світла, коли я знову кинулася в атаку, розсікаючи повітря.

Кілька ударів пройшли крізь нього, але раптом дух сконцентрував свою магію, створивши навколо себе вихор з вітру й листя. Потік збив мене з ніг, але я миттєво підвелася, стираючи кров із подряпаної щоки.

- Ти сильний, але і я не така слабка, -  прошепотіла, перш ніж знову атакувати.

Цього разу я била точніше, прицільно рубаючи коріння й слабкі місця в структурі духа. Мій меч зблискував, а кожен удар був настільки потужним, що здавалося, сама земля тремтить.

- Здаєшся? - викрикнула я, коли дух на мить зупинився.

Та раптом я помітила золотавий блиск у коренях, які обвивали ноги духа. 

Ключ!

Деревʼяний, гладкий, із витонченим візерунком виноградної лози, що обвивалася навколо його основи, і маленьким кристалом у формі краплі меду на кінці.

Мої очі спалахнули. Я швидко ухилилася від чергового удару й зробила різкий ривок до цілі.

Зігнувшись у швидкому маневрі, простягла руку й схопила ключ. Як тільки мої пальці торкнулися ключа, відчула потужну хвилю магії, яка пройшла через усе тіло. Дух заревів, а земля під ногами почала змінюватися.

- Ні! - чула крик Ілани

Та я не встигла відповісти. Світ розплився, і я відчула, як мене переносить в інше місце…

Від автора:

Дух лісу