Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я лежала на холодному камінні, відчуваючи, як тіло ниє від ударів. Кожен вдих давався важко, наче ребра стискали. Пил осідав у повітрі, потрапляючи в легені й залишаючи гіркий присмак. Я спробувала ворухнутися, але гострий біль у плечі змусив мене застигнути на місці.

Аурін розгорнулася на моїй руці, її тіло холодне й шовковисте, але цього разу воно здавалося важчим, наче в ній прокинулася якась давня сила. Її сині очі дивилися на мене з ледь помітною тривогою.

- «Що ти наробила, Лісо? Тепер ти вся поламана, а ми ще й у пастці. Просто чудово», - прошипіла вона, ковзаючи своїм тілом по моєму зап’ястку.

- «Я наробила? Я ж не знала, що це місце таке нестійке» - подумки відповіла їй, адже говорити просто не могла через біль. 

«Тихо! Мені потрібно зосередитися», - перебила мене Аурін. 

На мене кричить власна змія. Чомусь від цього стало смішно. 

І раптом тіло Аурін засяяло м’яким, заспокійливим синім світлом.

Я відчула, як тепло почало розтікатися моїм тілом, знімаючи біль. Світло ніби пливло по моїх венах, заповнюючи кожну подряпину, кожну рану. Біль поступово вщухав, а натомість з’явилося відчуття легкості. Аурін ковзнула до мого плеча, яке боліло найбільше, і там її світло стало яскравішим. 

- «Ось так. Досить потерпати. Тепер ти знову ціла», - прошипіла вона з певним задоволенням.

Я підвелася, перевіряючи себе. Болі не залишилося, лише слабкість від усього, що сталося. 

Я оглянулась. Навколо нас був суцільний завал із каміння, який повністю закрив і вхід, і вихід. Сонячне світло сюди більше не проникало, лише тьмяне сяйво від магії Аурін освітлювало простір.

- Але як? - здивовано поглянула на місця де, ще секунду назад були рани.

- «Трішки твоєї магії та трішки моєї. Так вже я створена, щоб допомогти, врятувати та захистити особливу душу»

- Ким створена?

- «Давньою цивілізацією, ще до того, як королівства розділились на острови. Я магічний провідник і помічник для тих, хто вирушає в небезпечні подорожі. Привязуюсь до однієї людини - обраного, і служу їй до виконання якоїсь місії чи до кінця життя.»

- Хочеш сказати, що будеш і надалі подорожувати королівствами зі мною?

Чомусь ця думка гріла душу. Сподобалась мені ця зміючка. 

- «Не знаю, Лісо», - правдиво відповіла вона. 

- Ну, що тепер? - запитала я, переводячи погляд на завали.

Ми безуспішно намагалися знайти вихід. Каміння лежало щільною стіною, не залишаючи жодної шпаринки для надії. Аурін могла проповзти крізь невеликі щілини, але тільки вона могла вилізти.

Я вирішила вдатися до магії вогню, сподіваючись, що потужний спалах виб’є прохід. Але щойно я випустила полум’я, стало лише гірше. Вогонь швидко пожирав кисень, змушуючи мене задихатися. Тепле світло змінилося задушливим димом, а зі стелі посипалися уламки каміння, які загрозливо тріщали над нашими головами.

«Геніально, просто геніально. Хочеш закопати нас тут живцем?» - прошипіла Аурін.

Я важко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Помилка була очевидною, але зупинити страх, що охопив мене, було значно важче.

- Знайди Тео, - промовила до неї. - Тільки він зараз може допомогти.

З сумки дістала аркуш і ручку та написала записку з детальним поясненням, що я всередині заваленого проходу, попередила про нестабільність каміння, нестачу кисню та небезпеку використання магії. Також попросила діяти максимально обережно, щоб уникнути подальших обвалів.

- «Думаєш він вміє читати?» - скептично відреагувала Аурін, коли я привʼязала записку до її шиї. 

- Сподіваюсь, - відчайдушно посміхнулась я. - Інакше моє тіло навіть не попаде до імперії та рідні не знатимуть, що я так безглуздо загинула.

Я сиділа, притиснувши коліна до грудей, намагаючись не панікувати. Уся надія тепер на Аурін. Моє дихання було поверхневим і рваним, але я примушувала себе заспокоїтись. Кожен вдих здавався важким, ніби кисень тікав від мене, як ворог, що не хоче бути спійманим.

Темрява навколо тиснула, і в якийсь момент почало здаватися, що вона жива. Очі ніби самі по собі малювали образи з минулого, обличчя Тома, Амарії, мами та навіть Аделії, їхні усмішки, голоси. Я знала, що це не реальність, а міражі, викликані нестачею кисню, але це знання не робило їх менш болісними. Вони дивилися на мене з докором, ніби питали: «Навіщо ти це зробила? Чому ти тут?».

Моє серце почало битися сильніше. Я закрила очі, спробувала відкинути ці видіння. Зараз не час для слабкості.

І тут темряву прорізав тихий звук, шурхіт каміння. Я напружилась, завмерши, не знаючи, чи це порятунок, чи нова загроза.

- Тео? - тихо прошепотіла я. - Аурін?

- Не вгадала, - мовив хтось знайомим, низьким, оксамитовим голосом із нотками королівської владності.

Я різко піднялась на ноги та витягнула кинджал з сумки.