Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська

Голосно схлипнувши, Ліна втерла засльозені очі й миттю кинулася із кімнати в коридор.

Всередині немовби клекотав вулкан, здавило груди. Вперше в житті її вдарив чоловік. І це було так соромно, образливо та ганебно, що й словами не передати. Вона спускалася на перший поверх, чуючи за собою кроки Нестора. Ще й викрикувати почав до неї:

- Ти сама мене спровокувала! Якби погодилася, то нічого б не було. А то зображаєш тут із себе велике цабе!

Ліна метнулася спершу до гостьової спальні, та потім згадала, що там немає замка. Замикався на першому поверсі лише кабінет та гостьовий санвузол.

Та розгарячілий звір вже був спритніший за свою жертву. Наздогнав її у просторій вітальні, притиснув до стіни.

- Ліночко, ну що ж ти, квіточко моя, тікаєш від мене, - такі перепади настрою були звичними для нетверезого Нестора. Але тримав чіпко й натяку на ласку не було, впивався своїм ротом у її тремтливі губи. Ще й міцною хваткою стиснув тендітну шию.

Ліна дуже злякалася, бо боялася, що він може втратити й контроль над собою. Спробувала вирватися, та ще сильніше припер до стіни.

Вона зі страхом дивилася у його такі божевільні очі й відчувала як він міцніше стискає її шию.

- Ти брехала мені завжди, так?  - знову злісним металом відлунював його голос у їхній затишній вітальні. – Ти не кохала мене ніколи, правда ж? Вдавала, що любиш, а насправді чекала, поки мене схоплять за дупу антикорупційні органи та посадять чи я дуба вріжу? Ти стерво, Ліно! Справжнє брехливе стерво!

І вже коли бідолашна  Ліна почала хрипіти, раптово почувся на кухні звук розбитого посуду. Нестор обернувся.

- Хіба Антоніна не має ночувати у будинку для прислуги?  Чи знову до нас навідалися злочинці?

Він відпустив Ліну, увімкнув на все світло, вдивляючись у відчинені двері до кухні. Ослаблена жінка почала відкашлюватися, блискавично зважуючи, де б сховатися від свого ката.

Та за секунду обоє здригнулися у несамовитому страху, бо забіг у їхню вітальню з кухні хижак доволі значних розмірів. Схожа на вовка тварина сіруватого чи тьмяно-жовтого кольору якимось дивним чином абсолютно вільно розгулювала їхньою вітальнею.

Антоніна, мабуть, залишила прочиненими вікна чи, можливо, Нестор забув зачинити двері. Але все одно це було дивно! Вовк!

Жінка заклякла непорушно. Її чоловік, якого трохи штормило, намагався не робити різких рухів. Тварина ж безпечно стрибнула на канапу, поважно пройшлася по журнальному столику й наблизилася до господаря будинку.  

- Що це за хрінь, Ліно? – проскиглив у відчаї Нестор. – Відверни його увагу якось, я збігаю за гвинтівкою.

Звичайно, найлегше розв’язання проблеми запропонував. Ліна ошелешено спостерігала, як вовк, немовби він тут головний, із риком наближався до Нестора. Той позадкував по коридору назад. Вовк гарчав і змушував чоловіка відходити далі й далі, аж поки той не метнувся різко убік, у свій кабінет, і з силою зачинив двері. Ліна почула, як провертаються ключ у замковій шпарині й серце її гепнулося об їхній новомодний паркет.

У ту мить вона присягнулася собі: якщо вовк не роздере її, то вона точно піде назавжди від цього цинічного боягуза. Вдарити жінку – це дно, але залишити її із хижаком наодинці – це ще нижче дна.

Коли жовтувато-сірий, подекуди із краплинками рудої шерсті, вовк підійшов до неї, все життя перед очима пробігло.

Але тут сталося таке, що й Ліна подумала, чи випадково в неї не галюцинації від пережитого. Бо вона чітко бачила, як щелепа тварини почала ворушитися і почула цілком зрозумілу  мову, а не загрозливе ричання:

- У тебе ще є можливість поїхати з нами. Якщо хочеш, збирай речі, Ліно. Тебе чекає Самір.

Напевно, дивні та незбагненні події, що останнім часом відбувалися в її житті, якось загартували жінку. Бо шоку вже не було. А страх від того, що рідний чоловік її ледь не задушив, залишився.

Тож якусь мить вона ще роздивлялася цю магічну тварину, але рішення вже прийняла. Та й вовк підтвердив її здогадки, представившись.

- Я Рой. Я маю магічний дар обертатися. Я простежу, щоб твій чоловік не вийшов, а ти збирайся.

Підійшла, погладила його густу шерсть, а потім повільно посунула наверх. Вовк же залишився пильнувати, щоб Нестор не завадив їй. Ще якийсь час чулося совання в його кабінеті. Але Ліна знала, що  в скляній шафці він мав доволі пристойний вибір алкоголю.

Здогадувалася, що, напевно, вже набрався як жаба мулу. І дійсно, затихло все те метушіння.

Ліна зібрала у рюкзак небагато речей, лише найнеобхідніше. Не думала спершу гроші брати, але потім вирішила, що вона має законне право на якусь компенсацію за пережитий стрес. Тож, відімкнувши сейф, взяла із собою доволі вагому суму.

Поки збиралася, поки сходила в душ та висушила волосся, то вже й світанок почав сіріти. Адже різкі рухи ще завдавали клопоту. Тож робила все неквапливо. Але її рятівник так і лежав увесь час під кабінетом.

А вже коли вийшли у прохолодну свіжість ранкової зорі, то раптом згадала Ліна, що не попрощалася з Антоніною. І хоча б пару слів їй треба сказати.