Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер
Я відчувала, як по тілу прокочуються легкі хвилі збудження, його подих на обличчі, долоні на своїх плечах, обережні доторки язика в своєму роті, і навіть погляд, що нагадував доторки сонячних променів через вікно.
А потім усе враз обірвалося, мені в обличчя дмухнуло прохолодою, я розплющила очі.
- Що мені капітан? – поволі відсторонюючись, прошепотів чоловік, закинув назад голову та … розреготівся.
Примарний тюль нікуди не зник, але піонові пелюстки розсипалися на порох.
Я навіть встигла побачити його білі міцні зуби та вовчі ікла, й подумала: такий запросто від мене не відступиться, це точно сірий кардинал, суперник капітана, і – упссс – саме я і маю стати тим яблуком розбрату.
Якщо тільки я просто цієї миті усе це не припиню.
Наче прочитавши мої думки, блондин перестав сміятися, його голова схилилася набік, погляд зосередився на моїх грудях. Щось йокнуло у мене під ложечкою, я відчула рух кількох вихорів у своєму животі.
- Він… буде дуже незадоволений, розлютиться, і… - прошепотіла я, відчуваючи дивне тремтіння у стегнах, наче униз посунулася снігова лава, спливаючи калюжкою розпачу.
Чоловік скрушно видихнув, провів долонею по моєму волоссю, а потім вхопив одне пасмо та почав намотувати собі на палець, його погляд при тому став відсторонено-мрійливим.
- І що мені до його люті? – пробурмотів він.
- Ви не знаєте свого капітана? Гадаю… та що ви, я певна, що він дуже і дуже розлютиться… - навіщось повторила я.
- Яке мені діло до його відчуттів? - відпустивши волосся, блондин міцно обійняв долонями мій стан та притягнув до себе. – Аби ти знала, цей проклятий капітан для мене – порожнє місце. Важлива тільки ти.
Він знову хотів мене поцілувати, трохи примружив очі, облизнув вуста, наблизився… Але на дзеркальній поверхні стіни я раптом помітила чіткі силуети – сюди точно хтось йшов, і це були не привиди. Бо я бачила видовжені тіні, чіткі рухи руками, чула кроки.
Від несподіванки мені перехопило подих, мої пальці розтиснулися, і я впустила додолу шолом.
Гуркіт від падіння був такий гучний, неначе всередині порожнього коридору вибухнула бомба, довкола почулося шелестіння безлічі крил, заблимало світло…
- Це катастрофа, - прошепотіла я, у розпачі озираючись довкола та передчуваючи біду, бо навіть тюлеві завіси кудись зникли.
Блондин теж різко відсторонився, і, вигукнувши:
- Ми ще побачимося! – крізь круглий ілюмінатор вистрибнув просто у відкритий космос.
Можливо, мені тільки здалося, що він просочився крізь скло, але ж – поряд його уже не було.
- Якийсь божевільний ... самогубець ... – пробурмотіла я, розгубленим поглядом озираючись довкола себе, бо все тепер виглядало точнісінько так, як і до його появи, й чітко почула тупотіння чобіт – до мене й справді бігли троє членів екіпажу.