Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

- Я тебе добре розумію, - загадково всміхнувся Дейв.

- Розумієш? Що мені до твого розуміння? І яким боком я причетна до твоїх проблем? Я не зробила нічого такого, а от ти, напевно…

 - І маю для тебе гарну новину – ми залишатимемося всередині «Вогняного виру» лише до тієї миті, доки я не одягну на твій палець обручку, а ти – на мій, священик скріпить шлюбний союз записом у книзі, прочитає потрібні молитви, ми вип’ємо по келиху п’янкого вина, об’єднаємося у взаємному палкому поцілунку і станемо навіки чоловіком та дружиною. Ми присягнемося з тобою у вічному коханні один до одного, і це зможе нас звільнити назавжди.

- Але я не кохаю тебе ніскільки! Ти навіть мені не симпатичний.

- Що ж, доведеться покохати, або ж…

- То я не маю вибору?

- Справді не маєш, - втручаючись у нашу розмову, нахабно прохрипів мерзенний Абракс.- Жодного.

- Так, Мірандо, або добровільна згода на шлюб та палке кохання до мене, свого чоловіка, або…

- Та простої згоди на шлюб буде достатньо!

- Йди звідси, геть! – заревів Дейв, ударом кулака у зуби заставляючи бідаку замовкнути.

Я була обурена до глибини душі жорстоким поводженням капітана зі своїм підлеглим, мені було його дуже шкода, а ще всередині закублився острах.

Тому цього разу я навіть не чинила опору, коли Дейв цілував та обіймав мене на всьому шляху від Баракурди до «Вогняного виру», і мені було якось навіть байдуже на те, що поряд сиділи свідки. Я відчувала себе геть спустошеною, немов приреченою на страту. Моїм тілом оволоділа апатія, і я геть нічого не відчувала, крім дивного лоскоту у лівій нозі. Проте то була така дрібниця, порівняно із невідворотністю шлюбу.

Побачив би мого теперішнього жениха татко, - думала я, коли з’являлися миті просвітлення. – Це, звісно, не Олег, якого він зневажав, але й не той розумний та ерудований хлопець, який зможе взяти на себе управління родинною справою.

Бо, як я підозрювала, жодної економічної освіти капітан міжпланетного судна не мав.

У відсіку, зовсім не побоюючись нескромних поглядів, я стягнула із себе скафандр, закинула подалі шолом, упала на ліжко, скрутилася в клубочок та підібгала під себе ноги.

- Чудовисько, - шепотіла я, витираючи рукою сльози, що лилися з моїх очей рясним водоспадом та помічаючи, як при попаданні крапель вологи на браслет камінці спалахують яскраво-червоним сяйвом, потім знову стають різнобарвними. Дивуючись грі кольорів, я не переставала плакати, страшенно себе жаліючи.

Чому зі мною трапилося стільки халеп, думала я, пригадуючи, як спочатку на мою голову звалився спадок, усі турботи, потім закиди подруг про зраду Олега, політ на Варган й, нарешті, зрада коханого, розпач, та злощасна прогулянка, зустріч із капітаном зорельоту…

А чого вартувала загроза небажаного заміжжя?

- Адже це вже навіть не чорна смуга, а глухий кут! – вигукнула я охриплим голосом.

У горлі й справді пересохло від спраги.

Насилу підвівшись, я попленталася до стіни, відкрила полицю із їжею та напоями, взяла одну зі скляних пляшок із довгим горлечком, притулила до вуст і почала із насолодою пити.

- Залиш і мені, - раптом почула поряд із собою пронизливий писк, а потім щось легенько оповило мій стан, наче по шкірі проповзла змія, чи хтось провів по мені фетровою рукавичкою.

- Що за чортівня?! – заверещала я, відкидаючи пляшку геть, так що, ударившись об стіну, вона розбилася на друзки, й одночасно помічаючи на собі дивне створіння, що нагадувало замшеву панчоху, яка чомусь не хотіла відліплюватися від мого тіла.

Мені було дуже лячно, проте я на мить завмерла, роздивляючись плоску голову із трьома очима – двома нормальним і третім, розміщеним на драглистому відростку, немов у равлика. Істота мала бордові людські губи, кілька хистких кінцівок з трьома пальчиками та довге плоске тіло насиченої цегляної барви.

- Ти хто такий? Ще й умієш розмовляти… - запитала я у панчохи, щосили намагаючись відірвати її від себе.

- Додук, - промурмотів монстр.

- Цікава у тебе назва. І що ж ти таке?

- Я мешкаю на Баракурді, - здавалося, додук заковтував слова, проте я цілком могла розібрати його мову.

- А як ти тут опинився? І взагалі…- я поглянула на жамонії, і враз мені в голову прийшла химерна думка, яка усе й пояснювала:- О так, здається, я зрозуміла! Це капітан Дейв подарував мені тебе, так? Оце то сюрприз за сюрпризом. То це він так вирішив мене підкупити? Спочатку квіти, потім розмовляюча істота із навичками масажу. Ану геть від мене! Злізь, я тобі сказала!

Та я марно пробувала ще і ще раз, додук міцно тримався за мої стегна. Аж враз, дивлячись просто мені в обличчя, жалібно занявчав:

- Ти вбила мою маму.

- Що? Я? Цього не може бути.