Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер
- Тобі сподобалося? – випроставшись на повен зріст, підморгнув мені дудук, що тепер був більше схожий на химерного чолов’ягу – дуже худого й цибатого, із гачкуватим носом, витріщеними каламутно-сірими очима, яскраво-жовтим коротким волоссям та горіхового кольору шкірою; занадто тонкі, немов лапки у коника-стрибунця ноги були широко розставлені, четверо рук впиралися у боки й – жодного тобі одягу. Тому я відразу ж визначила його гендерну приналежність – без сумніву, це був чоловік.
- Навіть не знаю ... - я судомно ковтнула кавалок слини, й, не відводячи погляду, повільно натягнула на себе скафандр.
- А я ще ось як умію!
Я була рада, що саме цієї миті стояла біля ліжка, бо так на нього й сіла – черево дудука раптом розбухло, голова зробилася пласкою, волосся стало сторч, він опустився на всі шість кінцівок та забігав по кімнаті, немов велетенський павук, бризкаючи повсюди липкою слиною, що волочилася за ним, мов стрічки скотчу, а його третє око стирчало сторчма, вертячись у всі боки, немов підзорна труба у підводного човна.
Розмірковуючи, що ж мені робити із усім цим, я повільно підвелася із ліжка, обережно рухаючись до дверей. Я вирішила вибігти в коридор та покликати на допомогу, бо хто його знає, що дудук робитиме далі. А раптом він тепер голодний і, вирішивши, що я муха, сповиє мене у кокон і висмокче всю кров? Не хотілося мені ставати його здобиччю, я ще хотіла трохи пожити, нехай мені і довелося б довгенько політати по незвіданих просторах космосу.
- Припини ... якщо можеш, чуєш? – хрипким від страху голосом прохарчала я, коли велетенський павук із людським обличчям стрибнув просто переді мною, перепинивши собою шлях до втечі.
- Не можу, - запищав монстр. – Ти ще не все побачила.
- Та досить з мене і цього! Будь ласка, облиш… Що тобі від мене потрібно? Мені дуже страшно!
Із нечуваною спритністю я пірнула просто під лапами монстра та, вихопивши із вази квіти, замахала ними перед собою.
І тут сталася ще одна метаморфоза – тіло павука раптом дрібно затремтіло, його велетенський живіт здувся. Переді мною знову стояв довготелесий страшко. Він важко дихав, страшно витріщаючи свої білі випуклі очі, потім почав танцювати, підстрибуючи на місці, щось булькаючи – і з його рота повалувала зеленкувата пара, заповнюючи увесь простір. Я аж почала кашляти та задихатися від міцного запаху хвої, масні руді краплі осідали на поверхні мого скафандру.
- Що це ти робиш?
- Ти мені дуже сподобалася, і я щойно спробував тебе запліднити.
- Що?... Яка мерзота! Як це взагалі можливо?
- Не потрібно так хвилюватися, усе було не по-справжньому. Це просто такий жарт. Я вирішив тебе розважити та трохи розповісти про себе.
- Нічого собі жарт. А це? – простогнала я, гидливо обтираючи краплі зі светра.
- Знаєш, я такий голодний, що, мабуть, зараз гарненько тут усе приберу.
Склавши губи у трубочку, немов пилосос, дудук швидко втягнув у себе не лише розбризкану ним рідину, але й скло від розбитої пляшки. Я не знала, куди зникли уламки від шолома, гадаю, що він теж ними поласував.
- Так значно краще, - із полегшенням видихнула я, простуючи із букетом до столу.
- А можна мені з’їсти і ці квіти також?- простягнув усі чотири руки в мій бік дудук. Жамонії налякано закліпали віями-пелюстками.
- Ні, їх – не можна, - я поставила букет у вазу і, доки баракурдець не перетворився на якусь химерну потвору, впевнено рушила до виходу з відсіку.
- Я більше не буду тебе лякати, - блискавично метнувшись до дверей, дудук вкотре перегородив мені шлях. – І - я знаю, хто ти.
- Знаєш, хто я? Цікаво послухати.
- Ти – бранка проклятого зорельоту.
– І звідки ж ти про це дізнався? Якщо тільки… ти мене не дуриш, і насправді ти ніякий не житель із Баракурди, а – один із членів команди. Ну так! Ти літаєш разом із усіма цими пришелепкуватими збоченцями, як же я раніше не здогадалася.
- Ні, я й справді народився та аж до цього часу жив на Баракурді, - зітхнув дудук, всідаючись на підлогу у йогівській позі.
- Все можливо… але як ти дізнався про те, що цей корбалель проклятий?
- Справа в тім, що моя планета – центр збору інформації, і ми знаємо ГЕТЬ УСЕ, що коється у світі,- набуваючи свого первісного вигляду, монстр посунувся по підлозі та сперся об стіну, виставивши на огляд трохи світліше черевце. Тепер його хвостик нагадував черв'яка, що дві години висів на гачку під водою - у вигляді приманки для риби.
- Гаразд, на Баракурді ви знаєте все про всіх. Але як ви дізналися про мене?
- Хм… Це простіше-простого. Хто ж не чув про космічне судно, який безцільно мандрує вперед-назад, а його капітан шукає спосіб усе це припинити, аби нарешті ступити на тверду поверхню. А ти тепер - одна із них.
- Ні, я не одна із них, - похитала я головою. – Це лише прикра випадковість.
- Але я бачу браслет на твоєму зап’ястку, - дудук ліниво позіхнув, а його хвіст скрутився кільцями.
- Так, хіба лише ця проклята штуковина мене тут тримає, - я вхопилася за ненависного золотого кайданка та розлючено ним покрутила, пробуючи зняти з руки, та все було марно.
- Навіть не намагайся позбавитися від цієї дорогоцінної прикраси, у тебе все рівно нічого не вийде, - двоє нормальних очей заплющилися, неначе монстр закуняв, проте третє око пильно дивилося на мене із відростка на лобі.
- Який жаль… я б із радістю обміняла цю прикрасу на звичайний металевий ланцюжок, або навіть на червону нитку від вроків.
- Така штуковина обмінюється лише на обручку. Адже Капітан Дейв Зетц Сьомий уже зробив тобі пропозицію про шлюб?
- Звичайно ж, зробив, - я була вражена обізнаністю монстра. - Але я не хочу виходити за нього заміж! І взагалі не хочу виходити заміж ні за кого.
- Он як? – дудук стріпнувся- Як цікаво послухати. Ти можеш мені розповісти про це більш детально?
Не знаю чому, але я раптом відчула себе у кріслі свого психотерапевта – чи то була особлива інтонація голосу, чи знайомі слова, якими розпочиналася майже кожна сесія.
