Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

 - На твоїй руці магічний браслет, - прогарчав він, -  і зняти його вже неможливо, як і прокляття – без твоєї участі.

- Ну, неможливо… і що мені до того?

- Маєш знати, що віднині ти теж є частиною проклятої команди, і вороття назад не буде.

- Але, може, якось... – мої думки неслися вперед зі швидкістю світла, я будь-що мала запропонувати якусь альтернативу. - А що, коли замість себе я підшукаю вам когось іншого? – запропонувала я. - Гадаю, безліч дівчат погодяться вийти заміж за такого красеня, як ви.

- Та я й не сумніваюся.

 - А хочете, ми перевіримо?

- І яким же це чином?

- Ми разом зійдемо на Землю, я скрізь порозсилаю шлюбні оголошення, звичайно ж, із вашим фото…

- Продовжуй, - Дейв дивився на мене насмішкувато, примруживши око, мов на пустотливу дитину. Та я вже й сама розуміла, що кожне моє наступне слово не вартувало зусиль, але спинитися вже не могла.

 - Також я можу порозпитувати серед знайомих. Наприклад, моя подруга Камілла, вона… їй так не таланить на хлопців. Справді. Вона наче замовлена. Але красива, незакохана і чесна, а ще – вона просто спить і мріє вийти заміж за когось такого, як ви і… дуже любить пригоди, подорожі. Так що, гадаю, ви б із Каміллою швидко знайшли спільну мову, не було б жодних проблем, я запевняю. Хочете спробувати?

- Пізно, - зловісно посміхнувся чоловік.

- Та що ви, ніколи не пізно щось змінити, поки ще дихаєш, казала моя бабуся Аделаїда. До речі, вона була професоркою, дуже розумна жінка, і завжди знала, що казала.

- Можливо, тільки для тебе й справді пізно.

 - Та ні, зовсім ні. Я пішла б собі із вашого життя геть, мовчала б собі тихенько, а ви б домовилися про все з Каміллою. До речі, я могла б стати дружкою нареченої. То як?

 - Усе це нісенітниці, - з обличчя Дейва зникла усмішка, натомість на переніссі з’явилися дві повздовжні зморшки, - бо ти вже ніколи не зможеш ступити на Землю. Та й взагалі, на будь-яку іншу космічну твердь, хоча б і астероїд.

- Чому?

- Тому що ти під дією прокляття.

- Гаразд, я під дією прокляття, але в чому ж воно полягає?

- Нам, членам команди – і тобі тепер також -  неможливо ступити ногою на тверду поверхню, окрім як на підлогу «Вогняного виру» або літальної капсули.

- Ви навмисно говорите мені неправду, аби налякати.

- І ти б, звичайно, хотіла переконатися, що це неправда?

- Так.

- Тоді повертайся у свій відсік та трохи відпочинь. А коли ми пролітатимемо біля придатного до приземлення космічного тіла, обіцяю, що я дозволю тобі опуститися на його поверхню та спробувати прогулятися.

- Ви обіцяєте?

Поглянувши на браслет на моєму зап’ясті, капітан хмикнув.

- Не тільки прогулятися, а навіть втекти, піти геть – якщо захочеш.

- Чудово, ловлю вас на слові, - зраділа я, вирішивши: щойно матиму змогу вибратися із зорельоту, відразу активізую вбудований в мочку вуха чіп та викличу найближчу службу порятунку. А потім побачимо, чи буде у цього маніяка із синдромом нареченого бажання жартувати.

- І тобі навіть не доведеться довго чекати.

- Чекати на що?

- Згідно того, що я бачу на приборах, просто зараз ми пролітаємо повз галактику аж з п'ятьма густонаселеними планетами. Тож пропоную переодягнутися.

- Переодягнутися? Навіщо мені переодягатися?- піймавши масний погляд чоловіка, я поправила бретельку.

- Не будеш же ти розгулювати по сипучих пісках, або ж по холодних крижинах – залежить від того, яку саме планету ми оберемо - у цій короткій спідничці та благеньких кросівках?

- Так, не хотілося б…

- Тобі потрібен скафандр та зручне взуття, все необхідне ти знайдеш в своєму відсіку.

- Гаразд, тоді я уже піду?

- Надіюся, дорогу назад знайдеш сама?

- Та звісно.

- Тоді я тебе залишаю, маю багато справ.