Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

- То у тебе немає жениха, так?

- Насправді… немає.

  - То про що ми тоді так довго розмовляємо? - чоловік стрімко кинувся вперед, вхопив мене в обійми та… припав до вуст пристрасним поцілунком.

Я відчула на своїй спині його широкі міцні долоні, волосся злегка лоскотало обличчя, кільця ременя шкрябали по шкірі…

Дуже дивно, але цієї миті мені не хотілося чинити жодного опору. Напроти, пригадавши те, що я побачила у бунгало – ту відразливу сцену, обличчя Олега, зухвалу посмішку ламки, я відчула дивне збудження і вирішила відомстити зрадливцю, вмить розслабилася і відповіла на його поцілунок.

- Ти така солодка, - відірвавши вуста, прошепотів капітан.- І це так несподівано…

Я вже починала шкодувати про свій раптовий порив, але його долоні повільно опустилися нижче й спинилися на моїх сідницях. Дейв Зетц Сьомий міцно притиснув мене до себе, і його вуста пожадливо впилися в мої.

Це вже більше не був спонтанний поцілунок, і для мене така пристрасність здалася трохи надмірною. Я спробувала відсторонитися, відвернула обличчя, наші вуста роз’єдналися, але поцілунки не припинилися. Ковзнувши язиком по підборіддю, чоловік продовжив цілувати мою шию, груди, опускаючись нижче і нижче, аж я змушена була із силою відштовхнути його від себе.

- Що ви собі дозволяєте, - хрипким від хвилювання голосом зауважила я, обсмикуючи на грудях майку, відступаючи трохи назад та присоромлено ховаючи погляд.

Але чоловік не дав мені ступити й кроку, немов лещатами, він вхопив мене в обійми, підняв над землею та міцно притиснув до грудей, так що моє спітніле обличчя залишило вологу пляму на білосніжному шовку його сорочки.

- Ти станеш моєю дружиною, - просто на вухо прошепотів мені Дейв Зетц Сьомий, і кінчиком язика провів по краю мого вуха, аж я здригнулася.

- Що… що за маячня, це неможливо…- запручалась я, бовтаючи в повітрі ногами.

- Усе можливо, солоденька, - його язик промалював тремтливу доріжку по моїй щоці, по підборіддю, зупинився у ямці між ключицями; пальці ж безсоромно пестили живіт та стегна.

- Відпустіть, та що ж це таке? - раптом я відчула, як земля стрімко втікає з-під моїх ніг, а по тілу розливається слабкість і тремтіння. Мої повіки обважніли, пальці міцно вчепилися в м’язисті передпліччя, серце забилося у грудях, немов пташка у клітці.

Дивно, але найбільше я тоді бажала, аби та мить тривала вічно.

Що це таке зі мною, думала я. Чому я так реагую на цього незнайомця? Адже він – самовпевнений нахаба, якийсь псих із комплексом нарциса, психопат та збоченець.

Саме так!

 Але чому мені так подобалися його обійми, а від поцілунків я просто танула, і цей його голос… а погляд, у якому можна втонути.

Цілком було можливо, що цей начебто капітан – звичайний шукач швидкої наживи, і я – тільки його чергова жертва, багата наречена, наївна юна власниця незлічених статків, фактично, сирота… Проте, навіть якщо й так, то кращого чоловіка я ще в житті не зустрічала, і мені було дуже приємно відчувати, що я йому теж сподобалася, що він бажає – ну це капець повний! –  взяти зі мною шлюб?

Такий прекрасний, досконалий, такий сильний та мужній… от би тепер побачили нас разом Лєра й Камілла, мабуть, від заздрощів їм полопали б очі.

Немов почувши мої думки, капітан Дейв Зетц Сьомий рвучко підхопив мене під коліна та згріб на оберемок.

-       Моя, - видихнув він мені в обличчя, й не встигла я пискнути, як ми підлетіли в повітря й повільно опустилися у літальну капсулу з відкритим верхом, зблизька схожу на м’яч для американського футболу.

-       Відпустіть! Рятуйте!- заверещала я, відчайдушно намагаючись видертися.

-       Я тебе порятую від усіх помилок, які ти могла б зробити через свою нерозсудливість, - лівою рукою пригортаючи до грудей, правою чоловік натиснув на єдину кнопку на табло - смарагдового кольору, у вигляді кристала, і капсула, різко злетівши вгору, просто понад поверхнею океану зі швидкістю світла помчала до зорельоту.

Немов крізь туман, я встигла помітити, як опустився трап - і ми влетіли всередину.

-       Далі підеш сама, - поставивши мене на тверду поверхню, Дейв показав рукою на перегородку, що повільно від'їжджала убік, за нею з’явився довгий, яскраво освітлений коридор.

-       Ні, - я заперечно похитала головою, відходячи назад, до капсули, немовби-то якимось дивом змогла б нею керувати.

-       Заходь, моя люба.

-       Будь ласка, поверніть мене туди, де взяли, - пробелькотіла я, відчуваючи, як під горло підступають сльози відчаю. – Я не якась там…

-       Йди!

-       Я не ступлю ні кроку!

-       Дороги назад немає, невже ти не розумієш?

-       Ні! Ні! І ще раз ні! Я нізащо в світі не увійду, куди не хочу! Це насилля. Ви не маєте права!

Я із останніх сил чинила опір, намагаючись якомога довше не переступати межу, немов коли я все ще знаходилася поряд із літальною капсулою, для мене залишалася бодай якась надія на звільнення.

Насправді, все було марно, і своїм спротивом я домоглася лише того, що за якусь мить до мене підбігло кілька незнайомців та, вхопивши за руки, із силою штовхнули вперед – буквально закинули мене до зорельоту вперед ногами!

- Та як ви смієте? – верещала я, падаючи на щось м’яке та майже втрачаючи свідомість.

Від надмірного хвилювання світ у очах завертівся зі скаженою швидкістю, і останнім, що я побачила, був погляд медових очей, у якому я втонула, немов бджола у солодкому сиропі, провалюючись все глибше й глибше…