Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

Блакитнувато-срібне світло щільним обручом пульсувало довкола суцільної пітьми, струмуючи у простір у вигляді переплетених ниток ДНК, напівпрозорої пуповини.

Несподівано виникла зорова ілюзія – мені здалося, що я вдивляюся у дупло велетенського дерева.

- Агов, хтось є? – потерплими вустами прошепотіла я, чіпляючись пальцями за шорстку кору. Й почула невиразне бурмотіння:

- Тобі сюди, сюди…

Я відсахнулася, відскочила назад, та було пізно – із середини на мене витріщалося обличчя старої жінки, оточене скуйовдженим волоссям, прикрашеним пацьорками із кольорових ниток та намистин.

- Ні, ні! – спробувала закричати я, але не змогла видобути із себе жодного звуку.

Натомість відьма широко відкрила рота, начебто хотіла щось мені сказати, і я відчула, як вона поволі вдихає мене всередину себе.

Затягуючись все більше, стара наїжачилась, я вже навіть відчула запах її гнилих зубів, побачила язик, вкритий жовтуватим нальотом.

Мабуть, у неї застій жовчі, – подумала я, поволі засмоктуючись у бордову горлянку…

Мені зробилося так гидко, що я все ж таки спромоглася на останнє зусилля й, впершись долонями у м’яку вологу плоть,  заверещала:

- Стережися, аби ти мною не вдавилася!

Тієї ж миті я прокинулася, уся мокра від поту.

- І це ж треба, аби наснилося таке жахіття, - пробурмотіла я, тремтячими пальцями протираючи повіки та видихаючи з полегшенням.- Уже, мабуть, краще бути всередині цього проклятого зорельоту, ніж опинитися у бездонній пащеці велетенської відьми.

Я помітила, що, борючись із примарою зі сну, я добряче зім’яла квіти, так що кілька відірваних пелюсток валялись на підлозі, а постіль була обляпана блідо-коричневим трав’яним соком. Та й пахло не зовсім приємно.

- Ну… вже вибачайте, - вибачливо всміхнулася я до жамоній. – Потрібно було хоча б заверещати, чи що?

Підвівшись, я понесла та поставила квіти на столик, встромивши їх у круглий отвір для склянок, взяла до рук зіпсований шолом та вийшла з відсіку.