Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер
У коридорі було зовсім порожньо, згори просочувалося блідо-молочне світло, монотонно гуділи прилади, за прозорим склом чоловіки зосереджено вдивлялися в екрани моніторів.
Підійшовши до стіни, біля якої ще зовсім нещодавно розмовляла із капітаном, я зупинилася. Тепер я знала, що гладкість та суцільність поверхні – звичайна зорова ілюзія, і якщо натиснути в потрібному місці, відкриється якийсь відсік, а в ньому мають бути запасні скафандри, шоломи та багато іншого.
Навмання приклавши долоню, я виявила нішу з посудом, потім із якимись приладами, з ящиками, в яких зберігалися пакети з їжею.
Так, по черзі відкриваючи навмання, я таки знайшла вішаки та полиці з одягом, у тому числі там було усе необхідне для виходу у відкритий космос.
Роззирнувшись, аби ніхто не помітив, я вирішила швиденько обміняти свій розбитий шолом на цілий.
Бо хто його знає, а раптом капітан міг на мене розлютитися? Виглядав він досить суворо. А я не хотіла жодних додаткових неприємностей, досить і того, що вже мала.
Я обережно витягнула цілий та неушкоджений шолом, готуючись покласти на його місце свій, аж раптом побачила поряд із собою незнайомця.
Блакитні очі високого стрункого блондина аж іскрилися від радості; довгий ніс з горбинкою, тонкі вуста міцно стиснуті, масивне вольове підборіддя.
- Нарешті ми зустрілися, – низьким, ледь хриплуватим голосом промовив він, видихаючи майже із полегшенням.
- Нарешті? Ми? - різко відскочивши, я перелякано притиснула розбитий шлем до грудей, марно намагаючись його сховати.
- Бо я тебе шукав, - тим часом блондин зробив скрадливий крок у мій бік, схилився.
- І ви також?- моєму подиву не було меж.
- Розминулися за якусь хвилю, аби ти знала! Який же я радий тебе побачити, нехай і тут,- ігноруючи моє питання, незнайомець простягнув до мене руку та, не встигла я зойкнути, вхопив пальцями за підборіддя, зазирнув у очі. Його погляд був такий манливий, аж щось тьохнуло у мене всередині
- Ви? Раді бачити… Мене?
- Невже ти не рада?
- А що, я мала б радіти?
Я раптом відчула, як палець незнайомця доторкнувся до моєї нижньої губи, а потім його гаряча долоня поволі поповзла по шиї й лягла на плечі, сповзла поміж ключиць.
Було просто приголомшливо відчувати, що ці доторки мені насправді дуже подобаються…
Який нахабний чоловік, думала я, одночасно ловлячи себе на досить дивних відчуттях у тілі. Невже ми з ним раніше бачилися? А якщо й так, то де?
- Мала б… - гаряче дихнув мені на вухо блондин, і вже його обидві долоні лягли на мої сідниці.
Що з тобою, Насте?-подумки дорікнула сама собі, відчувши зрадливе збудження, що поволі розтікалося по грудях, по хребту, по стегнах, одночасно помічаючи, що у просторі довкола мене мерехтять якісь примарні тіні, немов пролітають тіні птахів, з’являються та зникають спалахи.
Може, звичайна гіпоксія? А може…
- Я дуже вибачаюся, що запізнився, було багато справ, - прошепотів незнайомець.
- Справ…- мов під гіпнозом повторила я.
Доторкнувшись розкритою долонею до моїх грудей, чоловік залишив на шкірі відбиток розквітлого піона, що відразу ж почав осипатися додолу дощем із пелюсток, залишаючи в повітрі ледь чутний квітковий аромат, а долоні ковзнули по тілу – повсюди й одночасно.
Мені стало відразу млосно і добре, немов хтось затиснув усю мене в обіймах, я немов лежала у салоні краси, на столі - у костюмі для апаратного лімфодренажного масажу, а прилади накачували по черзі повітря… та ще це тремтіння, стискання, потягування….
Мабуть, усі ці чоловіки, що валандаються у космічному просторі, настільки давно не бачили жінок, що навіть їх феромони, розсіяні в повітрі, здатні були спокушати та налаштовувати на любощі? І ще якась магія, умілі маніпуляції, навіювання?
Бо це справді було занадто кепсько – ось так втрачати над собою контроль. Такого зі мною раніше не було. Можливо, космічні пірати за час довгих подорожей оволоділи експрес—методом зваблення?
Тільки ж крім тіла, я мала ще й свідомість, і все всередині мене аж кричало про те – що мені слід якнайшвидше позбавитися від омани, від непотрібного сп’яніння та знову повернути собі холодну тверезість.
Тим часом, поки я так розмірковувала, покусуючи вуста та уявляючи себе драконкою, яка от-от випустить із пащі струмінь вогню, який зупинить це дивне наслання, незнайомець підступив до мене занадто близько.
Аж занадто близько, бо я відчула тепло його тіла, доторки, вітерець подиху на своєму обличчі…
- Іди до мене, моя загублена красуне, - прошепотів він, майже втискуючи мене у стіну.
Погляд бірюзових очей зачаровував, упевнена посмішка, голос, рухи - усе вказувало, що переді мною неординарна особистість. До того ж, цей чоловік володів магією - квіткові пелюстки, розсипані по підлозі, поволі сповзалися довкола моїх ніг, утворюючи щось подібне до розкішної спідниці, а зі стелі додолу звисали видимі жмутки тюлевої завіси. Ми з ним стояли в шатрі!
Проте, аби усе складалося логічно, на якусь мить я вирішила, що це хтось із членів екіпажу.
- Загублена красуня?...-пробурмотіла я, й від мого подиху схитнулися завіси. Знову виник образ мене-драконки, і хоч і з надзусиллям, та мені вдалося повернути контроль над власним тілом: мені не потрібні були ці домагання, я не бажала бути звабленою у такому непідходящому для цього місці.
А ще – коли це й справді був один із тих чоловіків, яких я бачила за склом, то така необережність у поводженні зі мною, бранкою капітана, могла послугувати виникненню серйозного конфлікту.
Тільки цього мені й не вистачало, аби через мене проллялася кров.
- Та як ти смієш! Я – дівчина вашого капітана! - закричала я, відштовхуючи блондина й надіючись, що цей натяк його протверезить, а з моїх очей зникне облуда.
Та це його ще більше розпалило, мабуть, у чоловікові прокинувся інстинкт мисливця, бо він раптом нахилився над моїм обличчям та … гаряче поцілував у вуста. Я мимовільно відповіла на його поцілунок, прикрила повіки, відчуваючи тремтливу приємність та бажання якомога довше залишитися в цій миті, бо коли все скінчиться…
