Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська
Та не за тим вона прийшла, щоб обійматися.
- Ти поясниш мені, що відбувалося у мене в саду, - поглянула серйозно на Саміра. Має ж бути якесь логічне пояснення. - Я досі не можу повірити своїм очам і усвідомити, що це все було насправді. І ким були ці білоброві, до речі?
- Ліонель, верховний демон Дому Вічного Льоду та його син Ліон, - повідомила Яра. – Не можна сказати, що це одні з наймогутніших демонів демонського світу. Проте дуже сильні. Усе хочуть правити. І якби мій любий дядечко не втратив голову від кохання і не був зайнятий бозна-ким, то вони б не отримали так легко богиню Вітарі.
- Дядечко? – перепитала Ліна, трохи стрепенувшись від гучних слів про кохання та образливого «бозна-ким».
- Яра – донька моєї старшої сестри, - пояснив Самір, ніжно погладжуючи тонкі пальці своєї гості. – Вона має дуже рідкісний дар, тож я мусив взяти її із собою на це складне завдання. Але в неї є одна суттєва вада – занадто довгий язик. І якщо ця навіжена дозволить собі ще хоч одне криве слово щодо нашої гості, то буде покарана, коли ми повернемося у наш світ.
Погляд Саміра нічого доброго не віщував Ярі, тож почала виправдовуватися.
- Бо це правда! – ще й пиво своє пролила на шкіряну сукню, у запалі розмахуючи руками. – Ти геть голову втратив після того, як познайомився із Ліною. Мав же лише перевірити, чи вона…
Але Яра, стикнувшись з попереджувальним поглядом дядька, не стала продовжувати, що саме мав перевірити Самір, а взяла купу серветок й витирала розлите пиво. І бубоніла незадоволено.
- Тепер настільки ускладнився наш план. Добре, що я докумекала поставити їм на автівку маячок, - Яра підійнялася й взяла зі столика невеликий планшет, що непомітно сховався поміж пляшок та наїдків. – Якби я мала бойову магію, я б ніколи не закохалася! Хоча…я й так ніколи не закохаюся. Тим паче в людину!
- Яро! – гримнув сердито Самір. – Це останнє попередження.
- Та добре. Ліно, хіба я тебе образила? Це констатація факту! Ти ж насправді людина, - беззаперечно сказала ця фантазерка, тицяючи щось на планшеті. – Ну ось, як ми й передбачали вони їдуть у напрямку до гіпотетичного переходу. Там декілька днів, мабуть, шукатимуть відьму. Ну, максимум завтра на світанку маємо вирушити, Саміре. Бо інакше не встигнемо.
- Відьми, янголи, - вставила й своїх п’ять копійок Ліна. – Я щось не можу зрозуміти, ви що з якоїсь секти? Сатаністи? Якийсь окультизм, темна магія? На святкуванні все ж таки був гіпнотичний вплив, правильно?
- Ахаха, - залилася дзвінким сміхом Яра. – Ліно, ти моя радість! Сатаністкою мене ще ніколи не обзивали. А подивись-но на мене.
І це зухвале дівча підсунулося ближче й втупилося очиськами у спантеличену Ліну. Їй і так було ніяково від того, що гарячі дотики Саміра ніби таврували клеймом зрадниці. І варто було б висмикнути руку із його долоні та пересісти на безпечну відстань, але не могла.
Ще і Яра якось дивно поводилася. Відклала усе, що тримала в руках на стіл і підійшла впритул до Ліни. Вона невисока була, тож навіть темно-сині райдужки в її бездонних очах роздивилася Ліна, сидячи на бильці. Але раптом вони почали червоніти. Ліна відсахнулася злякано. Адже це були не лінзи й не якась там ілюзія. Вона чітко бачила, як зіниці дівчини стали двома розпеченими жаринами та сяяли яскравим червоним світлом, а потім знову з’явилася безтурботна блакить.
- Ми демони, Ліно, - голос Саміра начебто пробудив її від цього заціпеніння.
Зиркнула на нього й побачила, як очі Саміра також загоряються червоним. Але лише на секунду. Не хотів лякати чи шокувати, напевно. Однак хіба можливо збагнути це й прийняти, навіть якщо ось щойно побачила своїми очима.
- Ти жартуєш? Демонів не існує, - спокійно відповіла, не було чомусь страху поряд із ним. Хоч і ситуація була, м’яко кажучи, дивна.
- Ні, ну от яка несправедливість! – Яра знову з розмахом всілася на диван. – Тобто у янголів, у божественну силу ви вірите, а в нас – ні?
- Ми існуємо, Ліно, - нахабно зсадив все ж таки трохи спантеличену жінку з того бильця собі на коліна. – Хоч і рідко з’являємося у світі людей, бо це заборонено. Тут володарює Янгольська Корпорація на чолі із Вищою божественною силою, в яку вірять в кожному куточку людського світу.
- Ти цілком реальний і виглядаєш як справжній чоловік. Який же ти демон? - не намагалася навіть втекти від його ніжних обіймань та невинних пестощів. Бо так було солодко їй, хоч і говорив нісенітниці.
- Я виглядаю як людина, бо в цьому світі ми набуваємо людської подоби, маємо звичайне тіло й навіть можемо отримувати поранення, як бачиш. Але й моя демонська сутність залишається зі мною, мої магічні здібності, хоч і дещо послаблені, але вони є. Сама ж бачила мою вогняну магію. Ти ж розумієш, Ліно, що звичайній людині ніколи не вдасться зробити те, що робив я. І регенерація моя дозволить відновитися набагато швидше, ніж, наприклад, твій неглибокий поріз загоїться і зійде твоя ґуля. Коли ми потрапляємо у світ людей, ми цілковито переймаємо особливості вашого існування. Навіть мову! Ти ж звернула увагу, що ми говоримо вашою мовою. Це особливість переміщення. Але щойно ми перейдемо через перехід, то моя демонічна сутність знову буде панівною. І я матиму трохи інакший вигляд.
Ліна не вірила. Жодному слову його не вірила. Але й божевільним його не вважала. Це був такий дивний стан, коли вона відчувала, що хоче просто сидіти в нього на руках, вдихати його чоловічий запах, перемішаний зі стерильними пахощами медичних бинтів та йоду. Якась паралельна реальність, де їй просто хороше. Ще хоча б хвилину, п’ять хвилин так посидіти й вона згадає, що дружина Нестора.
