Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська
Та думала не про нелюбого чоловіка, а про те, як би поговорити з Антоніною. Після допиту поліціянти ще й декілька питань поставили самій Ліні. Де замовляла артистів, не пам’ятає. Раніше їх ніколи не бачила. Які засоби вони використовували, щоб влаштувати таку виставу, не знає. Увесь час ховалася за спиною іншого ілюзіоніста, який намагався їм завадити гіпнозувати людей. Тож мало що бачила. Про Саміра, звісно, жодного зайвого слова не сказала.
Тепер уже все в іншому світлі малювалося їй. Тобто, виходить, що статуетка не така коштовна, як спершу гадалося. Але ж для Саміра та його знайомих чомусь цінна.
А коли вже нарешті поліціянти пішли, й водій Валентин повіз злого Нестора на зустріч із керівником поліції області, то Ліні вдалося залишитися наодинці зі своєю помічницею. Антоніна викликала клінінгову компанію, бо прибрати той жах самотужки, звісно, було неможливо. Потім зробила гарячий чай своїй хазяйці й сіла біла неї, укриваючи пледом.
- Можливо, перевдягнемося, Ліночко. Сукня брудна.
- Та потім. Розкажи мені, Антоніно, абсолютно все, що відбувалося після того, як я знепритомніла.
- Ох, Ліночко, наче фантастичний серіал продивилася. Чи лазери то були, чи якісь 3D технології, чи щось інше? Але я такого ще ніколи не бачила, - вражено почала розповідати приголомшена Тоня. – Той з білими косами запустив у спину рудому чи ножі якісь із льоду, чи бурульки гострі. Ви впали обоє. Білокосий метнувся на клумбу, знайшов швидко ту річ. А коли вони втекли, то я вже наважилася до вас вискочити. Ті льодяні гостряки в спині рудого прямо у мене на очах зникали. Він оговтався перший, підійняв вас і заніс у вітальню. Але я не встигла навіть розпитати щось про це дивне видовище, бо приїхала охорона вже й він стрімко вийшов через інший хід. Але перед тим він ще отримав якесь повідомлення на телефон, бо прочитавши, сказав, що йому терміново треба йти. Просив лише нічого не казати поліції зайвого про нього.
- Він поранений? Сильно? – напевно, все на обличчі її було написано.
- Ну жилетка позаду уся мокра була, та й сорочка багряна. Певно, що кров добряче юшила. Але ж переконався, що ви жива-живісінька, просто непритомна, й шуснув геть. Наказав мені викликати лікаря обов'язково. Я й протелефонувала поліціянтам та швидкій, тож і пообіцяла йому, що вас догляну. Та й гості вже починали опритомнювати.
- Мені потрібно його побачити, - раптом ошелешила свою помічницю Ліна.
- Ні, Ліночко, - замахала руками Тоня. – Про це не може й бути мови! Лікар сказав навіть не підійматися.
- Ти ж розумієш, що коли Нестор повернеться, я точно не зможу нікуди вислизнути, - сказала Ліна, підіймаючись з дивану. – Принеси мені спортивний костюм, той рожевий, мій улюблений, у гардеробній. Я маю побачити його зараз. Раптом він кудись поїде чи переховуватиметься. Можливо, у нього проблеми із законом.
- Ліно, але ж як ви поїдете? У такому стані? – все бідкалася Антоніна.
- На електросамокаті. На щастя, він заряджений. А тобі хіба не цікаво, що ж таке відбувалося у нашому саду? – хитро зауважила Ліна. – Лише Самір може дати відповідь на питання, що це таке було. Ти ж розумієш, що ніякі технології, навіть найновітніші, не можуть спричинити паморозь у серпні.
- Можливо, все ж таки гіпноз? – вчепилася за хоч якесь більш-менш раціональне пояснення Антоніна.
- Ти ж також все бачила? – більш стверджувала, ніж запитувала Ліна. – Добре, якщо припустити, що гіпнозом впливали на наших гостей, знерухомлюючи їх. Можливо, якісь психотропні речовини були в тому диму. Але ж ти була тут, на кухні. Як могли ці ілюзіоністи впливати на тебе?
- Ох, немає логічних пояснень. Я ще маю поїхати в поліцію, щоб дати свідчення. Що казати, не уявляю навіть! І взагалі вони хочуть усіх допитати, хто був на святі, й взяли навіть проби їжі, - нахилилася ближче до хазяйки стривожена помічниця. – Поліціянти питали, чи не вживали ми наркотичні речовини. Мені здається, вони жодному слову не повірили й перевірятимуть усіх на наркотики.
- Хай перевіряють. Ми ж з тобою знаємо, що це було насправді. Антоніно, мені потрібно навідатися у будинок Дмитренків. Якщо раптом за годину я не повернуся, викликай знову поліцію. Ох, відчуваю скоро ми станемо сімейством, яке найбільше обговорюють у містечку. Нумо перевдягатися. Я маю поїхати зараз, - твердою була у своїх намірах Ліна.
Важко було підійматися, рухатися, перевдягатися, але якесь дивне завзяття нею керувало. Їй дуже хотілося його побачити й переконатися, що поранення не серйозне.
Плавно ковзав електросамокат у надвечірній тиші по ідеальних асфальтованих доріжках елітного котеджного містечка. Ліну майже не трясло, але голова все ще боліла. Хоча бажання дізнатися правду та зустрітися із Саміром було сильнішим, ніж головний біль.
Ліну не лякало невідоме чи незбагненне. Вона знала, що на екрані можуть створити будь-яку реальність. Але ж то було не кіно. І цікавість просто переповнювала її. Цікавість і вдячність.
Допомагаючи хазяйці перевдягатися, Антоніна ще раз описала детально, як Самір по-геройському закрив собою тендітну дівчину. Як потім не став навіть переслідувати своїх супротивників, а намагався привести до тями непритомну жінку.
Їй було приємно й радісно.
Але піднесений настрій як вітром здуло, коли подзвонила у вуличний дзвінок Дмитренків. Бо на порозі вхідних дверей з'явилася вродлива білявка, одягнена в чорну шкіряну мінісукню. І поглядом обдарувала відразу неприязним і злим.
