Магія без пам'яті - Мiла Морес

Лауріна

Сьогодні мій день. Як я цього чекала! Як чекала! Доросле життя, привіт! Нарешті! Мені вісімнадцять років!

- Лаурі, ти чого це замріялася? Давай накладай молодшим м'ясо, – батько роздає вказівки, сидячи на найвиднішому місці за столом. Всіх приструнив, підкинув тему для розмови, і тепер усе сімейство вирячилося на мене.

- Слухаюся і корюся.

- Не базікай, - сухий коментар батька.

- Не насідай на неї, сьогодні у Лаурі день народження, - мама заступається ласкавим голосом, навіть трохи погладила мене по голові, обминаючи стіл з усіх боків. Перевіряє, чи у всіх достатньо їжі, чи зручно розмістилися брати. Особливо довго стоїть біля найстаршого – Герда та його дружини Стефі. Мама милується ними, постійно зітхає. Очевидно, це прояв гордості.

- Так, наша малеча вже доросла. Ви уявляєте? – другий за старшинством брат підтримує розмову про мене. Ну хоч таку увагу, а не «принеси, подай».

- Швидко летить час, – мама продовжує мрійливо усміхатися. - Не встигнемо озирнутися, як заміж вискочить.

- Та хто її візьме, - молодший із братів пожартував. Він думає, що вийшло вдало, а я смикнула губою.

- Я взагалі вчитися хочу, а не заміж, - буркнула під ніс.

- Не жіноча це справа, - бурчить батько. Він у нас із собачих, як і мама, тому слух має відмінний. Бурчання, мабуть, теж звідти. Чарівна суперздатність.

Тим часом кожен накладає собі на тарілку їжу за допомогою магії. Іноді страви ковзають над столом, іноді їжа зникає із загальної тарілки і виявляється поруч із кимось, хто її побажав. Магією ми не гидуємо, але за тарілки молодших відповідаю лише я. Батько каже, що це потрібно для того, щоб я тренувала свої здібності, бо ж уродилася без особливих сил, ось хоча б магію переміщення прокачаю. А я впевнена, що звалили на мене цю «відповідальну справу» лише через те, що ніхто інший гратися з сестрами не бажає. Я б і сама звільнилася, якби могла. А то роботу виконую, а зарплату не платять, навіть не хвалять.

- Тату, ти подумав про академію? - Заводжу розмову в присутності всієї родини. Наприкінці столу, до речі, сидять бабуся з дідусем. Жують мовчки, але за спільною розмовою спостерігають із цікавістю. Я сподіваюся, що вони заступляться за мене, може навіть грошей підкинуть.

В академію рвуся не так для отримання знань, як для того, щоб вибратися з дому. Літо добігає кінця, а я після закінчення школи так і не відпочила. Раніше від домашніх справ перепочинок був у школі, а на канікулах його взагалі не було. Якщо в академії не навчатимуся, то не виживу.

- Лаурі, ти знаєш мою відповідь. Нам нічим покрити витрати на твоє навчання. Якби ти була особливим магом, то змогла б навчатися безкоштовно, а так... Контракт надто дорогий. І потім… Навчання передбачає й інші витрати. Книжки, напевно, тепер безкоштовно не видають, зошити. Все це коштує грошей. Я вже не кажу про навчальну форму.

- В академії немає форми, – вставив молодший із братів – Томан. Він навчався останнім, тож ще пам'ятає всі особливості. Він навіть у гуртожитку жив, аби подалі від настирливості батьків і ближче до молодіжних розваг.

- Я ще раз повторюся, - холодний тон, яким батько завжди роздає вказівки або ставить когось на місце. - Ти навчатимешся в академії тільки в тому випадку, якщо станеться диво.

Батько позбавляє мене останньої надії. Адже я автоматично зарахована на перший курс, як і всі, хто закінчив школу цього року. Сьогодні двадцяте серпня. Через десять днів розпочнеться навчання, але мене до нього не допустять, доки контракт не сплачено.

Ні-ні, та й згадається мені той чоловік, якого я зустріла три роки тому. Його візитки досі приховані у мене в шафі, причому у різних місцях. Він тоді якось різко зник із мого кола зору, і я почала забувати, що взагалі колись зіткнулася з ним. Зрідка нагадують мені про той випадок його візитки і бажання якомога швидше втекти з дому. Це для мене як солодка карамелька, що лежить на поличці. Я її хочу, можу дотягнутися, але знаю, що отримаю по руках, якщо спробую. Ні, я не дурна, щоб так легко піддатися спокусі.

Колупаю в тарілці з сумним видом. Очікуваної підтримки немає, начебто всі проти мене. Батько задоволений, мама теж, хоч і співчуття мені відпустила.

Чекаю на диво.

Мені вісімнадцять років. В кінці кінців. Диво має статися.

Опустила голову ще нижче, намагаюся сховати очі, що наповнилися сльозами. Але ні, схоже, мені не вдасться це приховати. Встаю з-за столу з сумним «дякую» та йду у напрямку своєї кімнати. Ну як своєї… Я поділяю її з двома сестрами десяти та тринадцяти років.

- Ану сядь на місце! Тут вечеря на твою честь. Всі прийшли тебе привітати, - батько каже мені в спину таким тоном, що послухаєшся проти волі. Покірно сідаю назад. Сльози вже змахнула за допомогою магії. Навіть голову підняла. Дивлюся на брата, що сидить навпроти, а точніше дивлюсь крізь нього, нічого не бачу. У цей момент я зайнята магічним фокусом. Сльози тільки накочують, я їх переміщаю в раковину, щоб не торкатися руками до лиця.

На мене дивиться вся рідня. На щастя, прабабусі та прадіда тут немає. Вони б ще олії у вогонь підлили. Загалом, захисту та допомоги чекати немає від кого. І так усе моє життя. Я або щось винна, або комусь зобов'язана. Все моє дитинство пройшло у турботах про молодших сестер. Я й сама дитинства як такого не бачила. Хіба що ті п'ять років, доки не народилася Тарі. А потім я стала нянькою і в будь-якій справі затичкою. Навіщо наймати няню? Це ж такі витрати! У нас є Лаурі. Нехай вона і сидить з Тарі, а потім і з Конні, з Тімі та Лімі.