Магія без пам'яті - Мiла Морес

- Спробуй ще раз, Лаурі, - Стефі взяла мене за руки. - Коли ми з Гердом зустрілися, у мене з'явилися здібності, яких раніше ніколи не було. Але ти не переймайся, якщо в тебе поки не виходить. Рано чи пізно ти зустрінеш свою пару, і все вийде.

- Дякую, Стефі, за підтримку. А які в тебе здібності?

- Вибач, люба, про це в моїй родині не прийнято говорити.

Ось як… Я тут їм відкриваю свій секрет, а ділитися зі мною потаємним вона не хоче… Ми взагалі-то тепер родичі.

Візьму на замітку. Теж треба бути потайливою. Вже шкодую, що розповіла їм про вихованця.

Я заспівала ще раз для Герда, як проінструктував Алі. Мені бачилося, що я все роблю правильно, якось легко йшло, без сумнівів і зволікань. Я пройшлася темними закутками його пам'яті, пронесла через них свій голос, акцентуючи увагу на тому, що саме я змушую брата забути. А потім Герд несподівано встав.

- Ти - молодець, Лаурі! У тебе гарний вихованець, але здібності ще потрібно тренувати. Ми вже, мабуть, підемо.

- Ти нічого не забув? – питаю брата.

- Я тобі щось винен?

- Ні, - відповідаю спантеличено.

Стефі з усією увагою дивиться на чоловіка, намагається по очах зрозуміти, вийшло щось чи ні. Вона ж не може прямо запитати, чи забув він, бо нагадає йому про те ж саме. Але з реакції брата видно, що цього разу фокус не вдався. Він надто впевнений у тому, що я – безталанна. Дивиться поблажливо, з жалем, не вистачало ще, щоб по голові почав гладити, примовляючи «не засмучуйся».

Я могла й забути про цю розмову, якби одного разу та сама тема не спливла за вечерею, коли зібралася вся родина. Мама раз на місяць збирає всіх за одним столом, щоб зробити сім'ю згуртованою та дружною. Це слабко допомагає, але вона не втрачає надії.

- Ну що, Лаурі, ти вже навчилася користуватись силами свого вихованця? – через весь стіл звернувся до мене Герд. Я мало не поперхнулася супом. Дивлюся на нього запитально, відповідати не поспішаю. Все сподіваюся, що він має на увазі польоти.

- Нікого так і не змусила забути, що ти руда? – сміється Томан.

Знову переводжу погляд на Герда, потім на Стефі. І по інших обличчях бачу, що мій секрет - вже не секрет зовсім. Посміхаються всі, навіть бабуся з дідусем. І чого їм так смішно?

- Не навчилася. Ця сила проявиться пізніше, - опускаю голову з досадою. Тепер мені соромно за старшого брата. Я ж просила нікому не казати. Чого він так?

А мене попереджали, що не варто розповідати нікому. Я не послухала. Пожинаю кислі плоди. Але глузування я цілком здатна пережити. У мене на них виробився імунітет.

Після вечері до мене підійшов Герд.

- Ти що образилася, Лаурі? – тріпає мене за щоку, а я в цей час намагаюся встигнути за близнюками. Вони такі спритні, що потрібно дивитися на всі очі.

- Нічого не образилася, - не зізнаюся, що так і є, - я ж просила не казати нікому.

- Та якось до речі довелося. Томанові сказав, а далі, мабуть, усі дізналися.

- Знайшов, кому казати…

Близнята за вечір вичавили з мене всі соки, потім ще й посуд довелося мити за всіма. Побалувалася магією за цією справою, тарілки розклала швидко, але все одно втомилася. Відключилася в той же момент, як моя голова торкнулася подушки. Які там домашні завдання... Мені би вижити.

За кілька днів мені зателефонувала Стефі. Говорили телефоном ми вперше у житті. Я навіть трохи хвилювалася.

- Лаурі, - шепоче в трубку, - він усе забув.

- Що?

- Герд забув, що я цілувалася з Алексом.

- Та ти що?

- Так, я сама в шоці. Думала, він пожартував, але він справді впевнений, що я ні з ким, крім нього, не цілувалася. Уявляєш?

- Він згодом забув, чи як це сталося?

- Я не знаю точно, але в мене таке відчуття, що він забув ще тоді, одразу після того, як ти заспівала, і забув сам цей факт, що ти змусила його щось забути.

- Ти не вигадуєш зараз, Стефі?

- Ні, звісно, Лаурі! Я цілком серйозно. І ось ще... Можеш змусити його забути те, що я йому сказала... у наш перший раз.

- А що ти сказала?

- Нуу... Щось на кшталт того, що в нього маленький, а я думала, що він буває більше...

- Про що ти говориш, Стефі?

- Ти ж зрозуміла мене, - все ще пошепки, але тепер ще й таким тоном, ніби я, напевно, повинна її зрозуміти. - У нього не такий маленький... як він мені сказав. Я просто не знала, яким він буває.

- Я взагалі не зрозуміла, що у вас там мале…

- Гаразд, ми завтра прийдемо, і я розповім ще раз, тільки ти пообіцяй, що змусиш його забути…

Ні. Не пообіцяла.

На наступній сімейній вечері я змусила всіх забути про те, хто мій вихованець, і які здібності він має. Для всіх членів сім'ї я знову стала білим голубом. А до цього мені довелося відговоритися від того, щоб змусити Герда забути про те, що його дружина вважає одну з частин його тіла маленькою. Потім відбивалася від Томана, який силоміць тягнув мене на зустріч зі знайомим, якому винен грошей. Врятував мене в цьому випадку батько, але теж небезкорисливо. Наступного дня «запросив» до магазину та змусив застосувати свої здібності на двох його робітниках. Я зробила так, щоб вони забули про обіцяне підвищення зарплати. Соромно за це, але виправдовую себе тим, що я не мала вибору. Я не могла раніше змусити батька забути про свої здібності, треба було зібрати всіх рідних разом, інакше інформація поширилася б знову, як вірус.