Магія без пам'яті - Мiла Морес

- Еліме, ти чекав на неї п'ятдесят років... Ще п'ять - дрібниці, - сестра втішає, погладжуючи по плечу. - Ти в будь-якому випадку побив наш сімейний рекорд - зустрів своє призначення раніше, ніж будь-хто з нас.

Я посміхнувся. Вийшло сумно – сам знаю.

- Лаурі – красуня. Хочу на неї дивитися весь час. З недавніх пір не підходжу близько, але вона вловлює мій погляд здалеку. Робить такий вираз обличчя, ніби питає, якого біса я на неї дивлюся. Нахмурить брівки, губки складе ромбиком, і така начебто сувора, а насправді зворушлива. Хочеться продовжувати на неї дивитися. Я вже закоханий, а вона жене мене.

- Еліме, послухай, - Аліта заглядає мені в очі з близької відстані, - найкраще, що ти можеш зараз зробити - дати їй можливість жити своїм життям. Вона має пройти свій шлях сама. Ти її лякаєш, бо в душі вона – дитина, як би розумно не мислила. Спостерігай за нею так, щоб вона цього не бачила. Адже ти можеш. Допомагай там, де вона й не знатиме, що ти приклав свою руку. Нехай думає, що все складається саме. Але дай їй спокійно жити. А за три роки підберешся ближче.

- А якщо вона не відчує призначення у вісімнадцять?

- Ну й що, Еліме! Почнеш зацікавлювати її, як звичайну дівчину. Тобі хіба вперше? Вона закохається за дві секунди навіть без призначення. В тебе неможливо не закохатися!

Сестра обіймає, я заспокоююсь, але у жилах кипить кров. Часом здається, що я не стримаюся і наваляю дрібним недоумкам, які ображають мою дівчинку. Стримуюсь із останніх сил. Але зараз розумію, що Аліта права. Я не маю шукати з нею зустрічей, ходити слідом, нав'язуватися. Я її лякаю. Моя дівчинка має прожити своє дитинство до кінця, а далі… на плече та під вінець.