Магія без пам'яті - Мiла Морес

- Та-а-ак... Виросла наша дівчинка, - коментує дідусь.

- Ой, не те слово… – підтримує бабуся.

Інші мовчать. Я прийняла це за дозвіл у такому вигляді і залишитися. За напруженою ситуацією розумію, що тут обговорювалися слизькі теми. Напевно, говорили про мій чарівний вступ до академії.

- Тепер я можу піти вчитися? – дивлюся у вічі батька, підсмикую підборіддя. Некрасиво поводжуся, задираюся, але я ловлю його на слові.

- Ну… Є ще питання до цієї «благодійної» організації…

- Я щойно перевірив. Така організація справді є, знайшлася лише через пошуковик для магів. Відгуки хороші, все реально, - коментує другий за старшинством брат.

Я посміхаюся. Все ширше та ширше. Сяю від щастя. Диво сталося. Все ж таки бог існує. Він мене почув.

- Але як же решта витрат?

- Я знайду все сама, - викликаюся відповідати за себе, роблю спроби стати самостійною відразу ж.

- І де ти знайдеш зошити, дозволь дізнатися? А книжки? І ходити до академії ти в цьому зібралася? - Батько з викривленим виразом обличчя вказує на мою сукню.

- А що не так із сукнею? Вона не святкова, швидше буденна, - у цьому я прибріхую, що очевидно. - У такому всі ходять, - ну так, із бантом на попереку. - Навіть у школу дівчатка носили подібне. До того ж там сказано, що вибір одягу вільний, і сукню додали саме з цією метою.

- І ти ходитимеш щодня в одній сукні? – парирує батько.

Я про це не подумала, але ствердно кивнула.

- Чому б ні? - Викручуюсь, але вже готова змиритися і з таким станом речей.

- Ми тут порадилися, - каже дідусь, - зможемо допомогти Лауріні з навчанням. Багато ми не можемо дати, але на необхідний мінімум ми виділимо гроші. Зараз із справами неважливо, тож пробач нас, люба. Ось.

Дідусь підвівся, прямує до мене. Я підвелася, знову втираю сльози. Беру простягнутий конверт, обіймаю діда, а потім і бабусю.

- І в нас тоді прибавка до подарунка, - Герд підвівся, скоріше підштовхнутий ліктем дружини, ніж з власної волі. Подав мені невеликий пакунок із купюр.

- Дякую, - говорю здавленим голосом, бо мене душать сльози. Мама обняла, сказала пару підбадьорливих слів, я заспокоїлася.

- Але твої домашні обов'язки ніхто не виконуватиме за тебе, - батько однією фразою може легко зіпсувати настрій, але зараз це не має значення. Я вже готова мити підлогу у всіх кімнатах із задоволенням, аби не забороняли мені відвідувати академію.

Продумую план, як розподілити усі свої справи, залишивши місце для навчання. У всіх випадках виходить, що домашні завдання доведеться виконувати вночі. Ну гаразд, переживемо.

- І не забудь, що ти ще в магазині мені мусиш допомагати.

- Може Тарі мене замінить? - Запитую з надією, ніби прошу про помилування. - Їй уже тринадцять. Я почала працювати раніше.

Батько насупився, але прийняв до уваги. Перевів погляд на молодшу сестру. Та, звичайно ж, обурилася, показала шипи, але для батька це лише привід стати твердішим. Ну все, з мене хоч один вантаж зняли.

Я щаслива.

Дякую, птах щастя.