т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Мандрикін!! - умить гулко несеться з канцелярії.
Дехто аж здригується, поспішно скидає з голови шинелю й дивиться перед собою.
- Чтоб тєбя разорвало, собака! - бурмоче Мандрикін, не рухаючись з місця.
- Іди, кличе... шо ж сидиш? - хитає головою на канцелярію унтер.
- Нє пойду!
Унтер мовчки, здивовано дивиться на Мандрикіна, який посвистуючи дивиться в вікно.
- Да іді! - чується з якоїсь койки.- А то сюда прідьот і нікому спать нє даст…
- Мандрикін!!
- А чтоб ти подавілся, ірод проклятий! - зривається з місця Мандрикін і злісно ступає до канцелярії. Але в цю хвилину назустріч йому виходить якраз Сидір Іванич з довгими аркушами паперу в руках і з окулярами знову на носі.
- А видіш - нема коло турка! - говорить він, забачивши Мандрикіна.- На, посмотри... Он мінє говорить!..- Сидір Іванич дає йому частину аркушів, а сам із другою підходить до койок, сіда на одну й почина любовно перегортати аркуш за аркушем. І йому приходить думка, що як-не-як, а він таки добре зробив, що почав писати історію свого полку. От і про болість можна докладно дізнатись, і від начальства, й від салдат - повага. Сам полковий командир, заставши його за писанням історії, прочитав початок, усміхнувся і, поляскавши Сидора Іванича по плечах, сказав:
- Молодчіна Кравченко! Валяй, брат, валяй! Полковим історіком будєш!
Поки Мандрикін розшукує «турка», Сидір Іванич спершу про себе, а потім так, щоб і другим чути було, починає читати:
- «Історія N-ского полка або как ми ходілі на турков во времена Шипки»). 1
«Спервоначала, када нам об’явили про войну, я був ще тогда простим салдатом, бо тада служили не так как тепер ето чотири, або три года, а двадцять пять лєт, і я не заслужил іщо фітьфебеля, которую должность я получіл вже посля. Када нас повезли у поход, я сильно став скучати по глупості ума своєго за мєстопроживанієм дєтства своєго і за родителями но как салдату скучать не полагаєтця, то я й перестав дєлать чипуху».
Сидір Іванич дивиться через окуляри на слухачів, які похмуро дивляться на нього, і широко, радісно посміхається. Коли його погляд зупиняється на кому-небудь, той криво-співчуваюче хмикає й тікає очима куди небудь у куток. Сидір Іванич перегортає аркуш і десь із середини знов читає:
...«По случаю зімнього времня у мінє порвались сапоги, коториї я поручив ротному сапожнику Гавриїлу Гусаку подчинить. А сам с прискорбієм ходив у однєх валянках. А тут турки почали атакувать нас стрільбою, і када Гусак подчинял сапоги, бомба окончательно оторвала йому ногу. Всьо таки он болєє не мог сапогов подчінять і пропал мой завдаток цєною 35 коп. А кругом усьо гори і дробний лєс...»
- Так ето й той... і проходив у валенках...- підіймаючи голову, всміхається Сидір Іванич. Унтер хоче щось сказати, але Мандрикін перебиває його й говорить:
- Да, вєрно, Сидір Іванич, возлє турка нєт. Должно в другом мєстє.
- Ага! - скрикнув Сидір Іванич.- А я тобі говорив... Десь тут... На, пошукай...
Починається розшукування. У кутку вже стихло солодке «хар-фю-ю», зате чути такі згуки, ніби хто студить гарячий борщ, потім хтось плямкає губами, ніби вже їсть; а інший бурмоче щось і знов «пху!.. пху!..» Чути, хтось одчиняє двері в казарму й не по-салдатськи ступає по підлозі. Всі підводяться й чекаюче дивляться в прохід. З’являється коротенька, товстенька постать підпоручика Козявки. Картуз йому одсунутий трохи назад, пухкі, як дві підсмажені пампушки, щоки грають рум’янцем; чорні, широко розставлені оченятка бігають прудко й весело.
- А, кавалєри!.. Здрастуйтє! - кидає він.
- Здрав... желай... ваш... благородь!..- не в лад одповідають йому Сидір Іванич і слухачі…
- А командіра нє било, Кравченко?
- Нікак нєт! - спокійно й рівно, без звичайної салдатської поспішности й напруження відмовляє Сидір Іванич.
- Хм... Странно!.. Странно, странно - покручуючись на каблуках, крутить задумливо вуса Козявка. Потім, повертаючись до них і дивлячись на аркуші, питає:
- А ви что тут... чітаєтє?
- Так точно... Немножко єто історію мою...- всміхаючись, гладить рукою аркуша Сидір Іванич. Як скромний автор, він завжди трохи конфузився перед чужими людьми.
- А-а! - протягує Козявка і в лиці йому пробігає щось веселе й жартівливе, але воно зараз же закривається пильною серйозністю й повагою.
- Подвігаєтся? О чом уже тєпєр пішетє?
- О схожденії уже з самой Шипки,- коротко якось одповідає Сидір Іванич.- Тольки єто ми тєпєр про болєсть мою пишем, тоєсть шукаєм, де єто написано…
- Ага!.. Ну, а «болєсть»... как?.. Мігрень єсть, не прошла?
- Єсть,- сумно всміхається Сидір Іванич.- Де ж їй пройти! Усьо єто всьовозможноє... І мурченіє…
- Хм... плохо, значіт...- серйозно дивиться на нього Козявка.- Лєчіться нужно.
Сидір Іванич махає рукою.
- Нє помагаєт?
Сидір Іванич одверта трохи голову, дивиться задумливо у вікно й говорить:
- Де ж оно поможеть, когда той... у точності ніхто не можеть болєсть мою опридєлить... Один так, другой сяк…
- Д-да, ето... нє хорошо...- ще серйозніше й пильніше дивиться на нього підпоручик.- Но нєужелі нікто не может... опредєліть?.. Странно. Мне кажется, ето такая болєзнь, что і я, хотя і не врач, могу опредєліть... Прізнакі, напрімєр, такіє всьо... Мігрень в глазах, мурченіє... Довольно распространьонная болєзнь... І нє шуточная... серйозная болєзнь... Знаєш, чєм ти болєн?
Сидорові Йваничу холоне в серці й він боязко питає:
- Чим?
Козявка ще раз озирає його з ніг до голови, пильно-уважно дивиться в лице й говорить:
- Ну, конєчно... хм... Знаєш, у тєбя, брат, самая настоящая... ко-смо-графія!
Сидір Іванич блідніє. Очі йому злякано дивляться на Козявку; холод з грудей проходить по животі, по ногах і наче наливає їх оливом. Але він усе
