т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Але що більше він думає в цім напрямі, то більше починає почувати, що йому робиться нудно, скучно, і чогось не віриться, що мощі «зцілять» його.

- Нє!..- хитає він головою.- Може мощі й той… і... зціляють, тільки зо мною єто трудно будеть... Потому, када б у мені була какаясь звєсная болєсть... От, скажем, хоть нефлюєнція. Тода, значить, і просить знаєш как. А как у мінє такая болєсть, що її й оприділить трудно, то як ти сунешся... «Святий велікомученик, ісціли мінє болєсть»... а какую - то й сам не знаєш... Нєт, тето ніззя так.

- Говорять, харашо против живота горчицю приймать,- промовив Семененко.- Як, значить, вона єсть ціла, так і приймать.. з водою, чи з молоком...

Сидір Іванич насторожується.

- Цілою?

- Цілою. Не терти, не товкти, нічого…

- Любопитно... І, говориш, помагаєть?

- А як же - помагаєть!

- Хм... підожди... єто той... Нада записать!

І Сидір Іванич з заклопотаним лицем біжить у канцелярію й зникає за перегородкою.

Як тільки гомін від його ходи стихає, на койках разом підводяться постаті салдат і зараз же з обуренням накидаються на Семененка.

- Для якого чорта ти сказав йому про гірчицю? Хто тебе просив зачіпать його? - гнівно шипить до нього єфрейтор Мотузок.- Сволоч проклята! Він тепер і на мент не дасть заснуть... То б може побалакав, та й пішов би собі, а тепер... «Горчи-иця!» Ідол!.. не знаєш його чи що?!

Семененко винувато й ніяково всміхається й мовчки чухає обстрижену голову.

- Ошибку дав...- зідхає він.

- «Ошибку дав»... Ефіоп!.. От тепер він тобі покаже. Маєш якусь минутку спочинуть і ту... Ех! - він додає нелітературний вираз і зі злістю лягає знов на койку. Семененко так же винувато всміхається й тре рукою лоба. Чується поспішна хода і з канцелярії виходить Сидір Іванич із папером на якійсь книжці й олівцем у руках. На маленькому носі йому начеплені окуляри з ниткою замість одної ніжки.

- Да-да...- говорить він, приємно оживлений,- єто записать. Я кадась про тето средство слихав... А как роздумався, так, кажись, как раз по моїй нормальності. Ну, так как єто?

Семененко кидає оком на товаришів і говорить:

- Ну, значить, нада купить горчиці...

Сидір Іванич сідає на край койки, кладе книжку з папером на коліна й починає записувать.

- Ну... «купить горчиці»... Єсть... Дальше.

- Звесно, сполоскать, як слєд... З наблюдєнієм чистоти.

- Нуда, єто вже зависить од обхождєнія домашнього. Усякоє там всьовозможноє... Чистота і всьо такоє... Ну?

- Ну, потом єто... насипать у якуюсь чашку, чи мисочку, або й стакан... І пить...

Фельдфебель слинить олівець, поправляє окуляри і, схиливши трохи голову набік, записує «рецепт». Всі пильно слідкують за його рукою, яка старанно, потиху виводить великі, розтопирчасті літери.

- «І пить»...- кінчає він.- Харашо! Очинь прикрасно! Спробуєм, спробуєм!

Він підійма якось догори бороду і з-під окулярів дивиться на всіх веселим, задоволеним поглядом, поглядом чоловіка, який найшов таки, до чого прикласти свою енергію, який бадьоро й серйозно візьметься за це діло. І видно, що візьметься не абияк, а з розумом, обміркувавши, оглядівши справу зо всіх боків.

Салдати ж, хоча й усміхаються і співчуваюче хмикають, але видно все таки, що зовсім не пройнялись його наміром. Лиця їм сонні, зморені, очі бігають по казармі й нудливо зупиняються на тих товаришах, що там далеко в кутку так солодко сплять собі.

- Да-а, дєлішки могуть поправиться! - говорить із надією Сидір Іванич.- Я вже тєто обдумав... Потому узять на разсуждєніє з таким хвактом: горчиця как дробная єта штука і частая, она єто прийдьот у живот і здєлаєть... всьовозможноє разположеніє. Как, примєром сказать, кушав борщ, кашу і щось іщо - скажем, вареники... От она єто й расположить усьо по своїм мєстам... Усякий предмет на свойо мєсто... О! От і пойдьот тада... А вже када живот в хорошом настроєнію, тада і всякоє всьовозможноє єто... й голова, і прочеє тоже в спокойствіє пойдуть. Живот, єто насамперьод... А то от єто... вийшов сьогодні з дому. Всьо очинь прикрасно і вдруг єто... мурченіє. От так єто... мур-мур-мур... Как наче покотив щось... І в глазах єто січас... миг-миг-миг, как на подобіє млин крилами... А почему такая мігрень у глазах? Га?.. Од мурченія!

- Звесно,- згоджується Семененко,- що живот - єто первоє дєло. Усякая хороба там найскорей заводиться.

- Правда? - підхоплює Сидір Іванич.- Вєрно я говорю?

- Звесно, када…

- О! А нука, скажи тето Мальчевському! Ого!.. Он тібє січас: «Нефлюєнція»! А що то за нефлюєнція, када у тібє в животє мурченіє і всякоє єто всьовозможноє... Када нефлюєнція, та хай же й будеть нефлюєнція! А то от такоє... Баришня тета... немолода вже, правда, баришня, тоже вже год сєм страдаєть тетим. Говорить: «рипматіз кишок»... Єто значить, как у ногах, або там у руках буваєть рипматіз, так і в кишках.

- Я понімаю...- хитає головою Семененко.- Значить, у животє.

- Нуда... Ну, і впотребляєть какиїсь порошки, на подобіє как єто буваєть биртолєтовая соль... Пив і я їх... Не по моїй нормальності... Какиїсь такиї... хто їх зна…

- Невдовлєтворительниї? - підсказує Семененко.

- Да-да... Та й на вид... какиїсь чудниї... От я покажу.

І не дивлячись на свій високий чин, Сидір Іванич охоче встає і знов іде в канцелярію. У казармі піднімається шепотіння. Уже навіть з дальніх койок підводяться салдатські постаті й накидаються на Семененка, який, високо піднявши брови, з одчаєм виправдується й навіть присягається, що він не винний й що йому самому в печінках уже сидить фельдфебелева хороба й балачки його.

- Хіба ж мені самому приятно слухать, як він тут базікає? - часто озираючись на двері, палким, здушеним шепотом говорить він.- Чудаки, їй-богу! Сам спать хочу, як заклятий, так що ж маю дєлать? Не прожену ж його?

- «Не прожену»,- слісно шипить худий Завірюха,- проженеш, не проженеш, а не зачіпай, от що!.. «Горницю добре»... З горчицею своєю... Анахеми. Вночі спав не більше, як три часа, тепер цей пузатий чорт не дає спать, а там у