т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- А от ще як почньот історію свою читать...- з похмурою погрозою бовкає Мотузок,- тоді спатимеш уже…
- Он єщо свої миндалі будєт показивать,- дивлячись у вікно, сумно-задумливо додає Кржтузський.- Жеби його з тими мендалями й хоробами чорти взяли од нас... Така…
- А знаєте що? - раптом жваво перебиває його Семененко.- Давайте його в третій звод справимо! Хай свою історію читає! Їй-богу! А там Мандрикін, його секретар…
- Справиш...- безнадійно говорить Мотузок.- Як догадається, так ще й нахватаєш.
- Тш-ш! - шипить Семененко й дивиться на двері канцелярії, з яких зараз же виходить «фітьфебель».
- От...- протягуючи йому загорнуті в білий папір порошки, задоволено посміхається Сидір Іванич.- Єта самая... чипуха.
Семененко обережно розгортає один порошок, з нахмуреним, серйозно-критичним виглядом оглядає його, навіть підносить до носа й нюхає і, вертаючи, з зневагою говорить:
- Конечно чипуха. Разлі они шо помогуть? Зразу видко…
- Хе-хе-хе! - сміється Сидір Іванич і, сідаючи на койку, починає оповідати, як він це саме виясняв баришні і як та «по недоразумєнію ума своєго» не хотіла навіть і слухать його. З баришні він непомітно переходить на Мальчевського, на Суханова, з Суханова на рипматіз, з рипматізу на нефлюєнцію, на мігрень, мурченіє, бубон і т. і. Салдатам стає, видко, аж млосно, але Семененко хитає головою, підтакує і, помітно, щось напружено думає.
- Полковник говорять: «ти, Кравченко, мнімий господін і больше нічево!» - іронічно всміхається Сидір Іванич.- «Усьо тєбє толькі приставляється». Виходить, що я здоровий чоловік, а тольки видумую всьо. «З бездєлія, усьо тето. Водки не п’єш, до баб жонка не пущаєть, от і забавляєшся». Очинь прикрасноє разсужденіє!.. Да-а! - зідхає він.- Хороший мнімий, када тето... не знаєш, де тєбє подється од страданія... «Мнімий господін»... Хе!.. Када б йому такоє приключеніє болєстєй, дак і он би сдєлався мнімим... Мнімий!.. Увчерась…
- І скажіть на милость, давно тето вже у вас? - м’яко перебиває його Семененко, пильно й з самим уважним чеканням дивлячись йому в лице.
- Е! - сумно хитає головою Сидір Іванич.- Давно вже страдаю... Ще как той... ще как з походов прийшов. Десь вєрно простудився на Шипке, от і пойшло.
- А в якому то мєсяці записано це в історії у вас? Я слихав, только забился вже. Кажетця... хм...- пригадує Семененко, похмуривши брови,- кажетця... право забился...
Сидір Іванич теж починає пригадувати, але на диво й він не може твердо сказати, в якому саме місяці.
- Хм... От так штука! - здивовано говорить він.- Как же це так?!. Невжелі я не записав? Та не можеть же тетого буть! Мандрикін! Мандри-и-кін!! - голосно на всю роту гукає він. Хто справді заснув, злякано прокидається, схоплюється з койки й заспаними, напруженими очима дивиться навкруги. У сусідньому й навіть у перших взводах теж прокидаються від цього різкого, голосного крику й непорозуміло питаються одно в одного причини.
- Мандрикін!! - ще голосніше гукає Сидір Іванич.- От, анахема, крепко спить. Пойди розбуди його! - звертається він до Семененка. Той весело кидає «слушаю», охоче зстрибує з койки й біжить у сусідній взвод. Унтер взводу й дехто з салдатів зустрівають його з сонними, стурбованими пиками.
- Шо там такоє?
- Мандрикіна кличе,- всміхається Семененко.
- Для чого?
- Хто його зна... Кажись історію читать буде...
Мандрикіна, що уявляє ніби спить, наче вихорем підкидає на койці.
- Как?! - визвіряється він на Семененка.- Как ти сказал сейчас?
- Історію чит…
- Історію?? Ну, брат, ето уж смєйошся!.. Нікакой такой історії я чітать нє буду! Слишь?! Так ти єму, мнімому чорту, і скажі. Во! А єжелі он єщо слово мнє скажет, дак я єму так вот і заєду по харє! Какая такая історія может бить тєпєр? Я спать хочу! Історія!.. Человєк спать должен. Мнє єжелі час один не доспать, дак я совсєм больной. А я цєльную ноч-то не спал... Смєйошся, брат!
- Та мінє що? - стискує з усмішкою плечима Семененко.- Я йому так і скажу...
Чути важку поважну ходу фельдфебеля. Мандрикін хутко лягає знов на подушку і вдає, що спить. Хто лежав, розплющивши очі, зразу закриває їх і починає сопти носом; хто не лежав - або сідає рівніше, або встає.
- А Мандрикін спить? - входячи й озираючись, питає Сидір Іванич.
- Так точно! - одповідає унтер.
- Хм... А нука, розбуди його... на минутку...
По лиці йому видно, що він пильно, напружено щось пригадує.
Унтер повертається, здержує на губах усмішку й починає торсати Мандрикіна. Той, як дерево, качається під його штовханами, але й оком не кліпне.
- Спить, Сидір Іванич! - повертаючись до цього, говорить унтер.
- А ти той... почуствитєльнєй... Дєло важноє...
Унтер повертається й починає знов ще дужче торсати Мандрикіна. Той знов хитається на всі боки, як одубілий, але далі не видержує, розплющує очі й питає:
- Ну, чево?
- Встань, Сидір Іванич чевось кличуть,- кусаючи губи, говорить унтер. Мандрикін в’яло встає, ліниво підходить до фельдфебеля і, чухаючись у голову, говорить з ніяковою посмішкою:
- Спать больно хочется, Сідор Іванич!
Але Сидір Іванич навіть не чує.
- От шо Мандрикін,- заклопотано звертається він до нього.- Ти не помниш, у каком тето мєсці ми писали про мою болєсть... В тетой... в історії?
- Про болєсть? - перепитує Мандрикін і закида очі на стелю.- Про болєсть?.. Ето будєт, Сідор Іванич, в том самом мєстє... е... е... как турок на пушкє верхом с гори поєхал.
І він сміливо, але й пильно якось дивиться в вічі фельдфебелеві.
- Турок?..- думає Сидір Іванич.- Ну, шо ти!.. Нєт!..
- Вєрноє слово, Сідор Іванич!
- Е!.. Говори!.. Нє, нада пошукать! - рішуче хитає він головою і поспішно йде в канцелярію. Мандрикін ще якийсь час мовчки, мов застигши, дивиться до товаришів, хита головою й говорить:
- Вот пьос! Я думал, повєріт,- нєт, ідол, нє повєріл. Думал, скажу, дак отцєпітся, а он вот... что... Вот пьос!.. Ну, уж ето шаліш, пузатий чорт, нє стану тєбє іскать-то! Ето уж смєйошся, брат! Нам спать полагаєтся.
Унтер не слухає його
