т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- А може... ви той... може ви ошибаєтесь, ваше благородіє? Потому, как я сібє імєю на заміченіє…
- Твої «заміченія» - єрунда!.. Ето самая настоящая космографія, і прі том в довольно острой формє... Можеш вєріть, можеш нє вєріть, ето для меня всьоравно... Но я би тєбє не совєтовал шутіть с ней... Болезнь сєрйозная...
Козявка раптом, ніби щось побачивши в вікні, одвертається, закусює губи й починає пильно дивитись надвір. Сидір Іванич дрижачою рукою тре лоб і дивиться на нього. Салдати перезираються, але не знають, як держати себе, й нудливо дивляться на койки.
- І, говорите, очень сурйозная тето болєсть? - нарешті питає Сидір Іванич.
- Ну, разумєєтся,- не повертаючись, одмовляє Козявка.- Космографія!.. Хм... Ето нє шутка!..
Сидір Іванич дивиться на салдат, втягує в себе губи і, хитаючи головою, говорить:
- От вам!..
Потім хутко звертається до офіцера й питає:
- Ваше благородіє! Ну, а от... примєрно сказать, я горчицю хочу впотреблять... од живота... Как она против... с... скомографії?
- Горчіцу,- озираючись, зі страхом скрикує «благородіє»,- боже сохрані! Ето - смерть!.. Кто ето тєбє сказал? Ето смєялся кто-то!.. Нікакіх горчіц!
- Ну, а какиї ж... тето... лікарства?
- Какіє?.. Хм... Я, відіш, сам тєбє нє могу сказать. Ето уж пусть врач говоріт... Ти к врачу обратісь... Главноє опрєдєліть болєзнь... А горчіцу,- боже сохрані... Плюнь тому в морду, кто ето сказал тєбє... Ну, мнє нєкогда... Прощайтє, кавалєри!
- Щасливого путі, ваше благородіє!
Казявка хутко одвертається і, кусаючи губи, виходить, а Сидір Іванич починає збентежено ходити по казармі, то гірко, то непорозуміло всміхаючись, і голосно стукає каблуками по підлозі. Мандрикін та інші, слухаючи, потиху лягають на койки й замирають. Сидір Іванич ходить, ходить, потім раптом повертається і рішуче йде в канцелярію за свою перегородку. Схопивши з столу аркуш паперу з «рецептом», він, грізно нахмуривши брови, йде в четвертий взвод і голосно кричить:
- Семененко!
Дехто здригується, підводиться, але Семененко не рушиться.
- Ти?.. Дохтор паршивий,- підходячи до койки, штовха його Сидір Іванич кулаком у бік. Семененко щось мурчить, розплющує очі й, забачивши фельдфебеля, схоплюється й сідає на ліжку. Одна щока йому червона від лежання і скудовчений вус заліз аж у рот.
- Слушаю...- бурмоче він.
- «Слушаю»... Халєра! Ти що ж єто надсмєшки строїть задумав ізо мною,- злісно питається Сидір Іванич, б’ючи рукою по папері.- Га?.. Какиї такиї могуть бить горчиці против с.. мос... москографії? Га? Я тєбє спрашую, какиї могуть бить надсмєшки з начальником?! Що ти, з мальчиком у іграшки войшов, ілі що?.. «Горчиця против живота»... Халєра американська!.. От как дам тєбє в паскудну твою морду, так будеть горчиця...
Семененко нічого не розуміє: діється щось погане, а що - невідомо. Здається, радив од щирого серця, а виходить щось на так.
- Спать тольки, іроди! Я вам покажу спать!.. Я вам дам!..
Сидір Іванич озирається, бачить долі біля койки чийсь пояс і вмент звіріє:
- Зводний!.. Зводний!..
Більша частина салдат схоплюється, протирає очі, сопе і злякано дивиться на фельдфебеля. Взводний, унтер-офіцер Мозоль, зстрибує з ліжка і з заспаним лицем біжить до нього.
- Тето шо такоє?? - грізно протята до пояса руку і, дивлячись на унтера, шипить Сидір Іванич.- Я тібє спрашую, по какой надобності, по каким таким чиркулярам полатається поясам под койками валяться? Чия то об’язанность за порядком смотрєть? Га?
- Вєрно упав нечаянно з койки...- бурмоче взводний.
- Упав?! Я тібє...
І вмить, наче хто заліпив Сидору Йвановичу рота. Він приклада до живота руку, широко розплющує очі і, замерши весь, чогось прислухається. Всі напружено, не шорохнувши, слідкують за ним, стає тихо-тихо…
- От... вона... ета самая... с... москографія! - тихо говорить Сидір Іванич, сідаючи безсило на койку. Погляд його падає на пояс, він хита на нього головою до унтера й слабим, болісним голосом говорить:
- Подніми... Спильчивий я очень у нервах своїх. А ето от!.. і той... і вредно виходить... Так єто мінє как загурчить і млєніє какоєсь... ето... всьовозможноє…
Він якусь хвилину мовчить, оддихаючи, потім звертається до трохи заспокоєного Семененка й гірко, безнадійно каже:
- Виходить, дєлішки то совсьом погані... Виходить, у мене не рипматіз і не нефлюєнція, а той... а тета самая... моско... графія.
- О?! - злякано підніма брови Семененко.- Та не може бути?!
- Подпоручик Козявка опридєлив... То, говорить, єто усьо ошибочно тобі опридєляли твою болєсть, а она просто москографія... От!.. А я, кажись, і в історії записав, що рипматіз... Мандрикін!!
Але, не чекаючи вже Мандрикіна, він сам устає і йде в третій взвод. Зачувши його гукання, Мандрикін скажено схоплюється, б’є себе в груди і з ненавистю кричить:
- Вот убєй меня бог, єслі я єво не задушу, собаку, мучітеля... Покою нєт от толстой шкури... Только...
У дверях з’являється товста, здорова постать і з рукою на череві підходить до порожньої койки, на якій лежать зложені аркуші забутої «історії». Гіркий, болісний вираз не сходить йому з лиця.
- От видіш, Мандрикін,- говорить він слабим голосом,- ми записали тут, що рипматіз, а виходить совсьом другоє... ета самая москографія... Нада, брат, переписать. Ніззя... Пошукай, пожалуйста…
- Я, Сідор Іванич, не могу,- похмуро бовкає Мандрикін, бігаючи очима по казармі.- С трьох часов на стрєльбє... Істомілся... А тєпєр в лагерє работи много... Нам спать после обєда полагаєтся.
Сидір Іванич зиркає на нього, червоніє, але нічого не каже й тільки пильно дивиться в аркуші. Унтер потупляє голову, салдати поглядають то на Мандрикіна, то на фельдфебеля.
- Та-ак. Ха-ра-шо-о!..- втягуючи в себе губи, протягує Сидір Іванич.- Очинь... пе-ре-кра-асно... Що ж... полагається, так полагається.
Він потиху складає аркуші, вирівнює їх і мовчки йде в канцелярію. У взводі підіймається палке шепотіння: хто докоряє Мандрикіну, що він своїм вередуванням викличе чіпляння «мнімої шкури» на весь взвод, дехто лає самого Сидора Йванича, дехто ж сміється і, солодко позіхаючи, укладається знову спати. Мандрикін завзято сперечається, б’є себе в груди й присягається, що «мнімий» витягнув уже з його жили і довше він не має сили терпіти.
