Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Брязнуло клямкою, відповіло:

— Я, Твердохліб.

Поки Курочка возився із засувом, Івасюта гарячково вирішував, що йому робити з пістолетом: лишати в руці чи сховати. Пригадав наказ начальника гестапо: брати лише живого.

Отже, пістолет заважатиме. Спробував покласти до кобури, але так тремтіла рука, що ніяк не міг попасти, і тоді сховав до кишені Курочка ж тим часом упорався із засувом, став відчиняти двері, й Івасюта, весь напружинившись, приготувався до стрибка.

Твердохліб ступив до сіней, здивований тим, що Курочка довго не одчиняв. Уже хотів спитати, що сталося, та на нього враз навалилися, обхопили щосили руками. Він рвонувся, відскочив, але одразу ж наткнувся на інші руки. Зрозумівши, що потрапив у пастку, Твердохліб хотів вихопити пістолет, але тільки стромив руку в кишеню — його щосили обхопили ззаду. Єдине, що він міг ще зробити — натиснути на спусковий гачок там, просто в кишені.

Тріснув постріл, свою ногу прошило вогнем. У сінях ще дужче завовтузилися, заборюкались, невпізнаваний од напруги і люті голос просичав:

— Стріляти надумав, паскудо!..

— Пістолет! Ось тут пістолет!-— крикнуло злякано в темряві і, намацавши зброю, крізь штанину вп'ялося у неї. Твердохліб натиснув ще раз, ще... Але його щосили здушили за горло, і вогняні обпікаючі кола попливли перед очима, завихрилися в тьмяніючій свідомості.

Отямився в хаті. Лежав на долівці, обмотузований віжками так, що ні звестися, ні поворухнутись. Не вірилось, не хотілося вірити в те, що сталося. Отак безглуздо потрапити в пастку. Ось він заплющить очі, а потім розплющить і знову буде на волі. Але тьмяне світло каганця, що його засвітив Курочка, вихоплювало то одну постать, то другу.

І він лежить зв'язаний перед ними. Це вже, мабуть, кінець.

Аж застогнав од власного безсилля, од того, що сталося. І стогін той не лишився непоміченим — одна з постатей підійшла, нахилилась, спитала з глузливою поштивістю:

— Прочуняли, товаришу голово? З приїздом вас! Пробачте, що так зустріли, але ви самі в тому винні: хто ж з порога стріляє в господарів?

Твердохліб одразу впізнав Івасюту — свого кровного ворога. Давня, устояна ненависть сколихнулась в ньому, і голос його аж задзвенів:

— Жаль, що не в тебе, паскудо!

— От бачте, які ви! — похитав докірливо головою Івасюта: він все ще грав гостинного господаря, хоч гра ця давалася йому все важче.— Ми тут вас ждали, ночі, можна сказати, не спали, а ви нас отак! Нехороше, дуже нехороше, товаришу голово. Чи хто ви тепер?

Твердохліб уже не відповідав: зрозумів — Івасюта навмисне викликає його на розмову, і чим більше він злитиметься, тим дужче втішатиметься його лютий ворог. Зціпив зуби, наказав собі: мовчи! Івасюта, так і не діждавшись відповіді, продовжував:

— Да, ждали. Ось подамо вам фаетона та й повеземо, як пана, в район, німцям на очі: дивіться, яка птаха до нас залетіла! Оті вже вас приймуть не те що ми, репані.

Один із поліцаїв догідливо реготнув, і обличчя Івасюти теж скривила посмішка.

, — Мовчите? Й говорити з нами бридуєте? Ну, мовчіть, мовчіть — там наговоритесь! — Він випростався і вже іншим тоном, твердим і владним, наказав одному з поліцаїв: — Степане, біжи по сани! А я подзвоню в гестапо. Ти ж,— повернувся до третього поліцая, що витріщився на Твердохліба,— лишайся отут, і щоб із хати ніхто й ногою! Чув?

— Замкніться! — це вже до Курочки.— Одчините тільки мені!

— Цічас, цічас! — заметушився той: ховався за спини поліцаїв, щоб не потрапити на очі Твердохлібові.

Гнівом блиснули очі Твердохліба. Він увесь напружився, аж голову одірвав од долівки:

— Зрадник! Запроданець!..

— Ну, ти, лежи! — злякано закричав поліцай.

Думка про те, що Андрій і Неля теж можуть отак потрапити в пастку, бо не знають, хто ж такий Курочка, болісно пронизала Твердохліба. І він уже більше ні про що й не думав — тільки про те, як їх попередити: допомогти виконати завдання, заради якого вони прилетіли. І коли його везли сонним притихлим селом, мимо хат із осліплими вікнами, мимо безлюдних дворів, підстерігши хвилину, зірвався на санях і закричав:

— Лю-ю-ди-и, Курочка — зрадник!

Івасюта матюкнувся, пхнув його в груди, щоб повалити на сани, заткнути пельку. Але Твердохліб, вигинаючись, пручаючись, вириваючи рота з пітної смердючої долоні, продовжував кричати:

— Передайте: Курочка — зрадник!

Замовк аж тоді, як Івасюта повалив його на спину, набив повен рот соломи.

Начальник гестапо чекав на них у першому ж селі по дорозі на Хоролівку. 1 як тільки сани в'їхали на вулицю, з-за будинку вискочили два німці, крикнули: "Хальт!" Івасюта зупинив коней, німці осліпили всіх ліхтариками і, взявши коней за вуздечки, завели у двір до тієї ж крайньої хати. Тут стояло чорне авто, широке, приземисте, а вікна у хаті світилися всі до одного. Там по кімнаті (господарів на ту ніч замкнули у погребі) походжав нетерпляче начальник гестапо.

Він одразу вийшов надвір і наказав упхнути Твердохліба в машину. Оті двоє німців так швидко підхопили під руки зв'язаного бранця, так спритно втиснули його на заднє сидіння, що Івасюта й зблимнути не встиг. Потім фуркнуло, гуркнуло, війнуло бензином, і машина щезла. Івасюта довго стояв, розчарований (начальник гестапо руки навіть не подав), і не знав, що його далі робити: їхати в Хоролівку чи вертати назад Потім плюнув, матюкнувся сердито, скочив на сани.

— Паняйте додому! — скомандував поліцаям.

А в машині, що мчала до Хоролівки, вибираючи з пітьми яскраву ділянку шляху, м'яко погойдувався задоволений начальник гестапо.

Отто Крамер — начальник гестапо Хоролівського та ще двох сусідніх районів, штурмбанфюрер СС, кавалер залізного хреста й кількох медалей, власник численних заохочувальних значків, що поцяцькували його мундир, як новорічну ялинку, повновладний господар життя багатьох тисяч, котрі мешкали на підвладному йому терені, належав до тієї породи циніків, що їх щедро плодять тоталітарні режими. Давно він сповнився презирством до всього роду людського, який тільки того й заслуговував, щоб над ним знущатися. Усі високі слова, всі ідеали, що ними клялися його партійні вожді, були для нього пустотою, покликаною одурманювати двоногих істот. Він наплював би в перший-ліпший момент і на фатерлянд, і на вищість німецької раси, аби виникла така потреба — плювати, бо давно вже не вірив ні в що, а слугував єдиному богові —-Отто Крамерові, і заради цього божка був здатний на все.

Ще за молодих літ, коли він починав служити в гестапо, один із його однокашників, хильнувши як слід і втративши контроль над собою, сказав:

"Послухай, Отто: у тебе не очі, а дві повії з Берлінер-штрасе!"

Всі так і завмерли, чекаючи, що зараз вибухне скандал: Крамер або затопить у пику, або хлюпоне межи очі пивом. Але обличчя Отто не сіпнулося жодною жилкою, і він продовжував цмулити пиво, мовби нічого й не сталося. 1

присутні з мимовільною повагою' подумали, що в цієї людини

і справді сталеві нерви. j

А Отто Крамер, повернувшись додому, довго сидів перед люстром — вивчав свої очі. Наступного дня сходив до аптеки і замовив собі окуляри. Ідеально відполіроване цейсівське скло надало його очам того настирного холодно-колючого поблиску, що примушував кожного, на кого Крамер дивився, мимоволі зіщулюватись. Відтоді ніхто не заїкався про берлінських повій: Крамер ніколи не розлучався з окулярами, навіть плавав з ними, і коли виходив, голий, з води, скельця поблискували холодно й строго.

Його вже давно не цікавило, що думають про нього колеги,— цінував лише думку начальства, бо од того, що думає про тебе начальство, залежала кар'єра. А Отто Крамер аж ніяк не збирався засиджуватись у чині штурмбанфюрера — начальника гестапо двох-трьох окупованих районів. Берлін був для нього провідною зіркою. Лише там, у столиці Третього рейху, можна зробити відповідну кар'єру. І він, за що б не брався, намагався робити все так, щоб це впадало в око начальству.

Саме це і стало причиною того, що Крамер відмовився од загальновизнаних і добре освоєних в органах гестапо методів фізичного впливу на арештованих. Всі оті катування гумовим шлангом чи дротяним нагаєм, накачування водою або повітрям, заганяння голок під нігті і виривання нігтів, все оте ламання, трощення, топтання хоч і давали певний ефект, однак були настільки ординарними і так набили оскому, що вже нікого не дивували, не вражали. Отто Крамер же, якщо хотів, щоб про нього заговорили, мав вигадати щось оригінальне, що вразило б будь-кого.

Після довгих пошуків зупинив свій вибір на стоматології. В дитинстві мав дуже погані зуби, його часто водили до стоматолога. Бормашина з її зубцями, свердлами, дисками стала для нього привидом, тим постійним страхіттям, яке осипає дрижаками за однієї лише згадки. Минали роки, молочні запломбовані зуби повипадали. Отто став підлітком, потім дорослим, давно вже й доріжку забув до того жахливого крісла, але спогад лишився. Його, вже одруженого, не раз будили серед ночі, щоб не кричав: снилося, що він знову в стоматолога і той підступає до нього зі свердлом у руках.

Тож Отто Крамер обрав знаряддям для катування бормашину.

Крамер не полінився з'їздити в гетто, де повільною голодною смертю вмирали євреї. Серед тих виснажених, змучених людей відшукав потрібного йому чоловіка: уславленого ирофесора-стоматолога. Привізши його до гестапо, сказав:

— Я буду вашим студентом. Навчите — знайду спосіб урятувати життя вам і вашій дружині.

Наказав поселити професора в його ж квартирі, заново обладнати розграбований стоматологічний кабінет.

Ніколи ще в професора не було такого старанного учня. Крамер з'являвся секунда в секунду й одразу ж одягав білий халат. Цікавило його все: і як пломбувати зуби, і як їх виривати, які є хвороби і методи їх лікування. Особливо ж доскіпливо допитувався, коли найбільше болить,— чи тоді, як свердлити, чи коли спилювати. І де саме розмішені нервові точки, як до них добиратися.

Професор врешті-решт зачув недобре. З кожним днем ставав усе знервованіший, аж доки зовсім не відмовився консультувати Крамера. І як Крамер його не вмовляв, як не погрожував, той твердив одне: він не хоче, щоб у майбутніх катуваннях була частка його вини. Він і так проклинає лиху ту хвилину, коли дався на підмову гестапівця.