Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Обличчя його враз осатаніло, очі шалено викотились. Він засмикав затвором, досилаючи набій у патронник, і натовп, перелякано ойкнувши, подався назад, а чоловік уже розпачливо закричав:

— Які, пане, бомби?!

Тріснув постріл, чоловік одразу ж зламався, наче йому перерубали хребет, боком упав на перон. Він ще хрипів, сукав ногами, коли з-за башти появилася молода жінка з хлопчиком на руках:

— Прошем пані, ви не виділи мого чоловіка? У капелюсі зеленім? Побіг по воду, а тутай герман із бомбами...

Де ж ти, нещасна, до цього була?..

Настрій натовпу одразу ж змінився. Твердохліб на собі вже відчував ворожі погляди і коли не витримав — майже побіг геть, якась жінка закричала йому вслід:

— На фронті повоюй! Окопалися тут, щури, в тилу, а наші чоловіки там кров проливають!

Спіймав би зараз Твердохліб оту жінку, оту курву стару, що закричала йому про "шпійона",— не пожалів би й кулі на неї!

Того ж дня, оддавши всі документи Нешеретові й круглу колгоспну печатку, подався шукати найближчий військкомат.

Воював Твердохліб затято і люто. З похмурою відчайдушністю зводився в атаку: вб'ють не вб'ють — все одно не кланявся осколкам чи кулям, а в обороні командир роти чи взводу міг у його бік і не поглядати: навпроти окопу, в якому сидів Твердохліб, завжди валялося найбільше ворожих трупів.

Його швидко помітили, призначили помкомвзводу. І він часто зводився на весь зріст і кричав, піднімаючи догори автомат:

— Взвод, за мною, в атаку, гур-ра!..

Воював Твердохліб, страху не відаючи ні в атаках, ні в оборонних боях. Хіба що вночі, коли випадав короткий незатишний сон, снився отой чоловік у зеленому капелюсі. Підходив, несміливо запитував:

— Прошем пана, за що ви мене вбили?

— Та не вбивав я тебе, одчепися! — з відчаєм кричав Твердохліб.

Чоловік наче й вірив — одходив. Та за хвилину знову повертався.

— Прошем пана, за що ви мене вбили?

Прокидався увесь спітнілий. Довго крутився, то на один бік умощуючись, то на другий, крутився і важко зітхав.

Болісна зморшка перетинала йому чоло. Щось обірвалося в ньому після того випадку, щось порушилося; досі тверда і пряма, як аршин, мірка, якою вимірював інших, здавалася вже не такою непохибною. Часто пригадував довоєнне життя і думав: коли б воно повернулося, багато що робив би по-іншому.

Неля одразу ж ласкаво прийняла Андрія під своє крило, хоч була всього на рік старшою. Перед війною побувала трохи замужем (її чоловіка вбито на кордоні в перший же день війни), і це наче давало їй право дивитися на нього як на молодшого. Прозвала його "зайчиком". І хоч ображався Андрій, удаючи, що її не чує, вона дзвеніла на весь ліс:

— Зайчику! Зайчику, йди-но сюди!

І мусив-таки йти, усім своїм видом похмурим показуючи, яка несумісна її поведінка з тим, що їм належиться робити. Те, здавалося, ще більше тішило Нелю.

Твердохліб же ставився до Андрія спокійно. Якось під час перепочинку, коли вони присіли удвох посеред галявини на засніжений стовбур і низьке січневе сонце било їм прямо в обличчя, запитав:

— Скучаєш за матір'ю?

Досі не заводив з Андрієм розмови про село. Так, наче вони й не були земляками. Андрій збентежено глянув на Твердохліба. Той же дивився не на нього, а на захід, і бородате, завжди насуплене обличчя зробилося ніби не таке непривітне. В очах же ворушилася запечена туга.

Андрій тихо відповів, що скучає: згадав одразу і матір, і брата, а Твердохліб поворухнувся й мовив гірко:

— Війна, будь вона проклята! — І потім, мов сам до себе: — Що там із ними?

І Іройнявшись жалем до цього, набагато старшого, чоловіка, Андрій спробував його втішити*

— Може, з ними нічого й не сталося...

— Може,— відповів Твердохдіб.— Може, й не сталося...— І звівся, мов аж сердитий на себе за отой порух душевний: — Розсиділися! А люди ж воюють!..

Однак після того ставився до Андрія тепліше.

їх посадили в літак п'ятого січня сорок другого року. Була морозяна й зоряна ніч. Усі троє перевдягнені у цивільне. Твердохліб з його вусами та бородою, що біліли од паморозі, у старенькому кожушку й валянках зовсім скидався на дядька. Він мовчки і зосереджено слухав майора, що давав останні вказівки, а Неля, вбрана, як сільська молодичка, зацікавлено роздивлялася двомоторний літак, що тьмяно світився квадратними віконцями вздовж фюзеляжу.

Біля літака поралися військові, мабуть, пілоти: в унтах, хутряних комбінезонах. Андрій заздрісно поглядав на теплу ту одіж пальтечко, в яке його нарядили, гріло погано. Рятував трохи парашут і великий речовий мішок, наповнений автоматними патронами, гранатами, ракетами й ракетницею, сухарями, консервами. В кожного були і голки, нитки, сірники — найцінніша на той час по селах валюта. У Твердохліба — ще й товста пачка наших червінців та окупаційних марок Андрій сам бачив, як майор передав йому оті гроші. Про голки ж, нитки та сірники сказав:

— З цим ніде не пропадете — виміняєте, що буде потрібно,— наче сам уже побував на окупованій території і знав, чого там найбільше бракує.

Усі троє озброєні автоматами, пістолетами. Рацію ж4 батареї до неї та вибухівку мали скинути на окремому парашуті.

Неля весь час трималася Андрія. Здавалася зараз маленькою й беззахисною, завжди усміхнені очі її були цього разу дуже серйозні, повні тривожного очікування. Торкалася Андрієвого ліктя, тихенько запитувала:

— Зайчику, тобі не страшно?

І вже у літаку — великому та незатишному, з тонкими вібруючими стінами, що відділяли від чорної крижаної порожнечі, з двома вздовж стін металевими лавками, на яких і сиділи вони, троє, укачані безперервним гойданням то вгору, то вниз, оглушені дзвоном моторів, Неля, тулячись плечем до Андрія, тихенько просила:

— Зайчику, разом стрибатимем. Добре?

У неї було таке розгублене обличчя, що Андрієві хотілося обійняти її, приголубити, втішити.

Летіли довго — години три, не менше. Давно минули лінію фронту. їх навіть не обстріляли — чи то проґавивши, чи то прийнявши за своїх. Уже лишилася позаду не одна сотня кілометрів, а літак усе гудів та ;й гудів, мов і не збирався повертати назад. Та ось гул змінився, став наче тихіший, тіло Андрійкове відразу ж полегшало, і він зрозумів — літак став опускатися. Відчинилися дверцята, що вели до кабіни пілотів, появився штурман:

— Будемо стрибати! — наче й він збирався полишати літак.

Вайлувато, ведмедем, підійшов до дверцят, одчинив. У літаку аж завило од крижаного вітру. Андрій пробіг пальцями по ґудзиках пальта, зав'язав міцніше шапку, натяг рукавиці. Твердохліб же пішов услід за пілотом. Став при дверях, повернувся до Андрія й Нелі: як старший групи, він мав стрибати останнім. Андрій і Неля теж устали, пішли до чорного отвору.

— Ти не бійся — стрибай услід за мною!

Неля лише кивнула, очі у неї були застиглі. Андрій усміхнувся їй підбадьорливо, і коли штурман махнув до нього рукою, ступив до дверей. У грудях щось холодно стиснулося. Він рішуче насупився, ступив до отвору.

В день відльоту, п'ятого січня, майор дав Твердохлібові явку до надійної нашої людини. Явку й пароль. Твердохліб мав запитати: "Чи не поміняли б ви хліба на шапку?" —"Ні,— має відповісти чоловік,— на шапку не поміняю. Поміняю на хромові чоботи". Лише після цього може Твердохліб відкритися тій людині, хто він, не розповідаючи, звісно, з якою метою його послали і з ким він прилетів.

Почувши, до кого він має звернутися, Твердохліб аж похитнувся.

Курочка?! Та він же його сам до в'язниці спровадив!.. На початку війни... За агітацію проти нашої влади...

— Значить, так треба було,— усміхнувся значуще майор.— А ви що хотіли: щоб наші люди перед самою появою фашистів їх проклинали?.. Забули, що таке підпілля, товаришу старший сержант!

Твердохліб відійшов, ошелешений. Було аж досадно на себе при згадці, як віз Курочку до району, пістолета до бока наставивши. І як, певно, Курочка потай кепкував із нього. А потім, у районі... Як тиснув йому начальник енкаведе руку, дякуючи за проявлену пильність, і як він, йолоп такий, повертався потім додому, гордий собою: в кого, в кого, а у нього вороги не розгуляються!., і От тобі й ворог!..

Твердохліб вирушив у Тарасів