Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Зашилися поглибше в стодолу, вибрали простору печеру, не зводили повних тривожного чекання очей з Рієлі, яка ворожила коло рації: антену вивели назовні, закинувши дріт на стодолу. І коли Неля зняла раптом навушники й обернулася до них прояснілим обличчям, радісно зітхнули обидва: працює.

Твердохліб, прокашлявшись, збентежено сказав:

— Значить так: до вечора відпочиваємо, а тільки смеркне, я йду в село. Ви ж звідси нікуди й ногою! Ждіть мене наступної ночі.

— А як не повернетесь? — запитала Неля.

— Не повернусь — ждіть ще одну ніч. А тоді виходьте на зв'язок і питайте, що робити далі. Тільки я постараюся вже повернутися, що б там не сталося!

Тільки смеркло — вибрався із стодоли.

— Затуляйтеся ліпше,— наказав наостанок.— Та не вилазьте без потреби, щоб ніхто не побачив... Мало на кого можете натрапити...

Насунув глибше подрану шапку, поправив кожушок — пішов. Степ уже тонув у холодній пітьмі, тонко і жалісно посвистував приземок, змітаючи невлежаний сніг у западини. Здавалося, присипана снігом земля ворушиться, не знаходячи місця од стужі. Небо високе і чисте, слюдяними скалками на ньому блискотіли зірки, і було воно геть сумне та незатишне, заледеніле од холоду. Твердохліб бажав би, аби його й зовсім зараз не видно було, того зорями всіяного неба, аби виснули хмари, та товщі, та чорніші, щоб усе тонуло в пітьмі, особливо коли добереться до Тарасівки. А з другого боку, може, це й ліпше, бо в суцільній темряві напевно збився б з напрямку, хоча й добре знав місця, якими йшов: недалеко, по ліву руку, лежала дорога, що вела до району. Нею він їздив мало не щотижня. Тією дорогою іти було б набагато легше, але Твердохліб не хотів ризикувати — уперто місив снігову цілину, іноді провалюючись по пояс, а іноді вибираючись на твердий, як лід, наст, по якому аж ковзалися ноги. Його вже давно кинуло в жар. Збив шапку на потилицю, а кожух розстебнув, такий він став жаркий. Та ще й важкий, бо в одній кишені — пістолет, а в другій — гранати: "лимонки" з вкрученими запалами. Гранати глухо постукували, терлися одна об одну, і металевий той звук додавав Твердохлібові сміливості: в разі чого голими руками кого не візьмеш!

Йти було все важче і важче — здавалося, він уже бозна-відколи бабрається серед оцих безконечних снігів, і хоч знав напевне, що йде не більше двох годин, все ж зупинився, одгорнув рукав кожушка, глянув на поцяцькований світлими цифрами циферблат: стрілка стояла якраз на дев'ятій годині. Спливло дві години, а він не пройшов і шести кілометрів. Як так ітиме — добереться хіба що опівночі. А йому ж треба ще й назад вертатися!

Твердохліб постояв вагаючись, а потім звернув на дорогу.

Дорога лежала непорушна і мертва. Не було нічого чутно, як не вслухавсь Твердохліб, лише тужно гудів телефонний стовп, що стояв обік гостинця. Грибки ізоляторів були наче обрубані пальці, розставлені якомога ширше, а з тих побілілих од холоду пальців тонкими нитками звисали дроти. Твердохлібові аж руки засвербіли — взяти й пообривати їх к бісу, бо тоді, в гарячці відступу, не встигли, а тепер, бач, ними користуються фашистська наволоч та запроданці різні. Однак у нього не було зараз часу, та й мав суворий наказ: не займатися нічим іншим, окрім того, що доручено.

Дорогою йти стало веселіше. Збитий, уковзаний сніг порипував під валянками, після отого цілинного місива ноги ступали вільно і легко, Твердохліб ішов, як заведений, і зупинився аж коло старезного явора, що ріс на межі тарасівських ланів.

Яворові було літ триста, якщо не більше, казали, що його посадив якийсь Тарас, козак з Пониззя,— він прибився у ці, тоді ще дикі, краї та й зліпив першу мазанку, і від нього уже пішла вся Тарасівка. За ці триста, а то й чотириста літ явір розкинув такі густі шати, що під ним могла сховатися добра сотня людей, а могутнього стовбура вистачило б до весни зігрівати усі хати в селі. Але нікому і в голову не збрела б така думка: підступити до нього з пилкою чи сокирою. Лише блискавиці били в нього незліченно,— бо він був найвищий посеред степу,— били й розчахували товстелезні гілки, обвуглюючи серцевину, хоч і вони неспроможні були підтяти дерево: щовесни явір убирався в зелень, скликаючи гомінке птаство до себе на новосілля. І Твердохліб, ідучи в район чи з району повертаючись, любив отут зупинитися: постояти під старезним деревом, спочиваючи од спеки, оглянути лани, що розтікалися увсібіч, то закосичені жовтіючими пшеницями, то половіючими житами, тр медяним морем гречок, де аж гуло од бджолви. З дитинства звичний краєвид пестив зір, ніколи не набридаючи.

Нині ж довкола голого дерева лежали стужею скуті сніги, а попереду, за пагорбом, вгадувалася Тарасівка.

Твердохліб одігнав непотрібні спогади, намацав у кишені пістолет, звично поклав палець на спускову скобу і, вже не випускаючи тверде руків'я з долоні, готовий будь-якої миті висмикнути з кишені рукуй стріляти, почав підніматися вгору.

На пагорбі знову зупинився. Село забовваніло внизу темне й невиразне. Хати, хліви, тини швидше вгадувалися, ніж прозирались.

Найближча од краю садиба — Марти Лисючки. Твердохліб пригадав, як одступав разом з її чоловіком — Петром, як розсталися в придонецьких степах: Петро — пішов далі у тил, а він — уже на фронт. Чи не зайти спершу до Марти? Розпитати, розвідати, що тут і як, своя ж бо людина. Уже й ступив був у той бік, ступив і зупинився: хто його знає, ким за цей час вона стала, ота Марта Лисючка. Усього чекав од своїх односельців Твердохліб, які під час відступу наших не подалися в евакуацію. А це вже в очах його було немалою провиною.

І Твердохліб, звернувши з дороги, почав спускатися до городів. Ішов і не знав, що зробив найфатальніший крок у своєму житті, бо Марта Лисючка знала про Курочку те, чого не міг знати Твердохліб, і в Марти в цей час, в оцю саме хвилину, сидів Ганжа...

На городах було ще більше снігу. Твердохліб добре натоми вся — ноги аж підламувались у колінах Часто зупинявся, щоб перепочити, а разом — і прислухатися, чи нікого не чутно. Та безлюддя облягало його з усіх боків, виповзало з німуючих дворів та городів, волохате й примарне, тягнулося до нього сліпими, порожніми очицями, зголоднілими за живою душею. Здригнувся Твердохліб, аж плечима повів і, пірнувши у сніг, побрів-таки до Курочки.

Потрібну садибу впізнав одразу: ні в кого не було натягано стільки манаття, як у Курочки. Курочка цупив додому усе, що тільки трапляло на око. Почорнілі од часу дошки, виплакані років із п'ять у нього ж таки, в Твердохліба, виплакані, завезені та й полишені до самого скону, лежали в обнімочку з колодами, прихопленими з аеродрому, а збоку їх підпирала напів-роздягнена віялка, притарабанена господарем із колгоспного двору під час короткого безвладдя. А там іще щось виглядало з-під снігу, захаращуючи двір од воріт аж до хати. Все те Курочка стягав, припасі в на чорну годину, не знаючи й сам, коли воно йому й знадобиться, і не раз бувало: спіткнеться, удариться боляче об якусь залізяку іржаву, що вже й у землю вросла, понатужиться, висмикне і довго роздивляється, пригадуючи, а що ж це таке.

Довго стукав у вікно, докликаючись господаря, аж нарешті там зашамотіло, зачовгало (у намерзлу шибку годі було щось побачити) і, вже од сінешніх дверей, пролунав обережненький голос:

— Хто?

— Свої, одчиніть! — нетерпляче відповів Твердохліб, озираючись у бік вулиці: йому вже здавалося, що за тином хтось причаївся.

За дверима довго мовчало, потім усе той же обережненький голос перепитав:

— Хто — свої?

Твердохліб зрозумів, що коли не назоветься, голос допитуватиметься, поки й хата стоятиме. І він уже роздратовано смикнув за клямку:

— Я — Твердохліб!

По той бік брязнуло, двері прочинилися ледь-ледь, так що появилася вузенька щілина, і в щілині отій замерехтіло насторожене око: воно налякано, а разом і цікаво прицілилося в Твердохліба. Твердохліб натиснув двері, щоб одчинити ширше, але по той бік обачливо підставили ногу.

— Хто такі?

— Чи не поміняли б ви хліба на шапку? — згадав про пароль Твердохліб.

По той бік знову помовчало, наче зважувало його пропозицію, потім відповіло:

— На шапку не поміняю, хіба що на хромові чоботи — і двері, наче оце вони й торгувалися із Твердохлібом, одчинилися враз, і вже сам Курочка засокотав довкола несподіваного гостя:

— Володимир Васильович?! От кого не ждав, то не ждав! Та заходьте ж до хати, не стійте на морозі!

— Хто є в тебе? — спитав уже в сінях.

— Та жінка ж..

— Спить?

— Спить, спить, не сумнівайтеся! Вона в мене любить поспати. Та заходьте, вона у другій хатині.

Твердохліб, що був вагався, зайшов до кімнати. Кожуха однак не скинув, хоч у хаті було й натоплено, і руки з кишені не вийняв: мозолив руків'я пістолета. Намацав лаву, сів недалеко од дверей, попросив:

— Дай води!

— Цічас, цічас, от тільки каганець засвічу,— заметушився у темряві Курочка, але Твердохліб його зупинив:

— Щоб якась наволоч угледіла?

Взяв навпомацки мокрий кухоль, довго пив холодну, з льодком воду, віддувався, як кінь. Одразу ж полегшало.

— Засвіти світло. Тілько вікна спершу позавішуй.

І коли господар позавішував вікна і засвітив каганець, запитав:

— Хто у вас начальником поліції? Зачувши про Івасюту, недобре всміхнувся:

— Сповзлися, гади! Ну, хай сповзаються: повернемось — будем судити! — Голос його затужавів, набрав грізної сили.— Всіх судитимем — ніхто не уникне. Запроданці!

Курочку аж дрож пройняв од того голосу. А Твердохліб знову спитав:

— А старостою хто? Чи не старий Івасюта?

— От уже й не вгадали: Приходько у нас старостою! Тільки не Йван, а Микола...

Та-ак! Теж із колишніх, із розкуркулених. От вона: розстановка класових сил! Як на долоні... Курочка ж тим часом поштиво спитав:

— Так ви, знацця, звідти?

— Звідти.

— Ну і як там?..

— Б'ємо німців, ось як Може, не вірите?

— Вірю, вірю, як би посмів не повірити! — засокотав перелякано Курочка.— Тільки ж отака несподіванка: лежу собі, сплю собі, а ви у вікно!.. А скажіть, якщо не секрет, коли наші повернутися мають? Ми ж тут, мона сказати, уже й очі прогледіли...

— Бачу, як прогледіли! — глузливо озвався Твердохліб.— Вигріваєте задниці коло жінок, ждете, поки вас од фашистів урятують. А є, глядіть, і такі, що німця хлібом-сіллю стрічали?

— Є, як же не бути,— підтакнув догідливо господар.— Всякі є люди...

— От ви їх і запишіть, щоб не забути! Прийдемо — спитаєм!

— Запишемо, не сумнівайтесь! — Пом'явся, пом'явся і знов своє: — А все ж, коли повернутись збираєтесь, якщо не секрет?

— Коли треба, тоді й повернемось!

— А ви ч:амі як добралися? Пішечки чи прилетіли?

— Як дс.брався, то добрався! — Твердохліба вже починала дратувати оця настирливість.— Ви краще от що скажіть: у місті буваєте?

— А чого я там не бачив? Та й боязко: там же німоти аж кишить!

— От того й треба побути.