Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Раптом стало тихо: свистів лише вітер — то льотчик заглушив мотор. Андрій чіплявся не тільки руками — очима за слизьку поверхню літака.

Трохи отямився, коли стояв на крилі. Не витримав — глянув донизу — і все в ньому отерпло: безодня моторошно дихнула в очі, вона вся була пронизана тремтливим світлом, так світився, мабуть, потойбічний світ, якщо він існував. Андрій щосили вчепився у козирок — у нього уже й мелькнула думка залізти назад на сидіння, але тут до нього донісся голос льотчика:

— Стрибай! Стрибай!..

І Андрій заплющив очі й ступив із крила в порожнечу. Так ступають, мабуть, приречені на страту з петлею на шиї... Його одразу ж перевернуло вниз головою, крижані струмені повітря полоснули по обличчю. Задихаючись, каменюкою падав донизу, в оту страшну порожнечу, що засмоктувала, втягувала у себе з непереможною силою.

Єдине, що зв'язувало тепер Андрія з життям,— кільце парашута. Стискав його щосили, а в голові, у напівпри-голомшеній свідомості, билося, кричало єдине благання, єдина молитва: "Хоча б розкрився! Хоча б розкрився!.." Він падав, падав, падав, усе ніяк не зважуючись потягти за рятівне кільце; падав, поки перед його очима там, унизу, вигулькнула пляма невеликого гаю і з страшною швидкістю помчала на нього. Аж тоді, зажмурившись, смикнув кільце.

Його шарпонуло, перевернуло, трусонуло з такою силою, що, здається, на якусь мить утратив свідомість. А коли отямився, то вже не падав каменюкою, а гойдався на туго натягнутих, як струни, стропилах. І земля — ось вона, під ногами! — погойдуючись з боку на бік, швидко неслася назустріч.

Світличний приземлився далеко у полі. Забув "погасити" парашут — його жбурнуло боком у сніг, а вітер підхопив, надув, мов вітрило, й проволік Андрія майже через усе поле, аж поки полотнище заплуталося в тернових кущах. Так заплуталося, що його виплутували потім усі курсанти на чолі з інструктором. Але все те було дрібницею поряд із тим, що він лишився живий. Андрійко поглядав то на літак, який вже сів і чекав чергового курсанта, То в небо, і йому не вірилося, що він щойно, якісь кілька хвилині, був під отими попелястими хмарами, і йому хотілося стрибати, кричати, сміятися, вимахувати щосили руками.

У тил противника скинули Андрія вночі п'ятого січня тисяча дев'ятсот сорок другого року. Перед підготовлюваним контрударом наших військ на Харківському напрямі.

Перед тим, як перелетіли лінію фронту, кілька днів прожив у хаті лісника на березі Осколу — недалеко од Сіверського Дінця. Тут, уздовж Дінця, вузенькою кількакілометровою смугою тягнулися соснові ліси, де й зосереджувалися наші війська, готуючись до майбутнього контрнаступу. Щоранку, рівно о дев'ятій, з того боку Дінця прилітала "рама". Довго й нудно кружляла над лісом, щось визираючи та винюхуючи, і не звертала, здавалося, жодної уваги на наші зенітки, що стрічали її нервовим огнем: була мов заворожена від попадання осколків та бронебійних снарядів. Довгенько покружлявши, літак забирався геть, а хазяйка — лісникова дружина, проводжала його одними й тими ж словами:

— Полетів, бодай і не сів!

Окрім Андрія, в лісника квартирувало ще двоє: дівчина-єфрейтор і бородатий, вусатий, похмурий та непривітний старший сержант. Майор, який привіз Світличного із штабу, познайомив його з ними.

Дівчина сяйнула до Андрія усмішкою — була до біса гарненькою, добре припасована гімнастерка ловко облягала її талію, а з-під синьої спідниці звабливо виглядали повненькі литочки. Вона жартівливо козирнула Андрієві, а потім подала рожеву руку:

— Неля!

Долонька її ніжна й тепла.

Старший сержант же буркнув щось нерозбірливо, а потім повернувсь до майора:

— Товаришу майор, можна вас на два слова? Провів майора в іншу кімнату, сказав роздратовано:

— Ви б іще немовля з колиски прислали!

Майор весело глянув на старшого сержанта — згадав, як той був і проти радистки, вимагаючи чоловіка, а не дівчину, тому й спробував перевести розмову на жарт:

— Немовля — це ідея. З немовлям на руках — маскуваннячко те, що треба!

15 А Дімаров

— Жартуєте, товаришу майор

Обличчя старшого сержанта стало зовсім ображене, і майор перестав усміхатись.

— Що ж до новенького, товаришу старший сержант, то я скажу вам одне: фронтовий його стаж трохи більший, ніж у вас. Воює з першого дня.

— Воювати можна по-всякому

— Наскільки нам відомо, непогано воює. І після поранення попросився добровільно на фронт. Це вам про щось говорить?

Старший сержант замовк.

— До того ж він із вашого села. Світличного пам'ятаєте? На обличчі старшого сержанта відбилося здивування.

— Світличний? Син учительки?"

— Точно. Його мати вчителька.

— А ви знаєте, товаришу майор, хто його батько?

— Знаю. Тому й посилаємо, що знаємо про нього все. Навіть те, що мати його, Тетяна Світлична, порвала з куркулем Івасютою ще в двадцять восьмому році й відтоді не має з ним нічого спільного. І що його виховував не батько-куркуль, а наша радянська школа і комсомол. Так чи не так?

— Та воно так..

— До речі, ми йому й довідку відповідну приготували: синок розкуркуленого, випущений із табору військовополонених. Довідка абсолютно надійна, засвідчена самим комендантом. Ви ж — його батько, старий Івасюта. їздили за ним із дочкою до табору й оце разом повертаєтеся в рідне село. В селі ж вам, щоправда, появлятися нічого, а тим більше — показувати своє посвідчення: боюсь — не повірять. Ясно, товаришу старший сержант?

— Та ясно...

— А якщо ясно, то приступайте до занять. Що у вас на сьогодні: вихід на орієнтир? Ото й тренуйтеся, щоб не шукали потім одне одного, поки й ми прийдемо...

Майор невдовзі й поїхав, а старший сержант Твердохліб приступив до занять. Ловив себе на тому, що весь час поглядає на Світличного: дорого віддав би, аби довідатись, що в того за душею!

Раніше він навряд чи отак легко погодився б із майором. Що там не кажи, а син куркуля є син куркуля, і недаремно ж кажуть — скільки вовка не годуй, усе одно в ліс тягне. Але війна, і особливо фронт, де він набачився усякого, похитнули погляди Твердохліба: життя — не лист паперу, поділений навпіл класовою лінійкою: по один бік — пролетаріат і найбідніше селянство, по другий — явні вороги або приховані вороги, яких треба міряти однією лінійкою. Все не так просто. Війна нещадно оголювала людську натуру, і часто та натура так себе проявляла, що лишалося тільки дивуватися, як це ми весь час були поруч і нічого не помічали. У Твердохліба вже був на фронті, у взводі, один такий. Намагався не випускати його з ока, щоб не переметнувся часом до ворога, а той узяв та й кинувся з гранатою під фашистський танк, що наповзав на взвод.

Або отой випадок із чоловіком у зеленому капелюсі, випадок, після якого Твердохліб і пішов, власне, на фронт.

Було наче вчора. Палаюча станція, залита степовим гарячим сонцем. Він біжить по перону, стрибаючи через розкидану цеглу, уламки вагонів, а в спину йому, підганяючи, б'є істеричний жіночий крик

— Он він! Оно! У капелюсі зеленому!..

Твердохліба під час евакуації занесла доля на цю степову станційку півгодини тому, якраз перед нальотом ворожих літаків. Щойно він одчинив двері начальника станції, де було повно народу: і військових, і цивільних, щойно став пробиватися до начальника — затурканого, засмиканого, знервованого чоловіка, як за вікном злякано залементував дзвін, застогнала паровозна сирена. Всі стрімголов кинулися з приміщення — хто куди... А в небі вже наростав грізний гул і наче вимітав перон од людей: за кілька хвилин по ньому метався лише одинокий залізничник

Бомбили не так довго, але густо і люто. Коли літаки полетіли і можна було нарешті одірвати голову од землі, од станційних будов лишилися тільки купи каміння та подекуди стіни, а на коліях, забитих ущерть ешелонами, в основному з евакуйованими, коїлось таке, що волосся на голові ворушилося. Там палало, тріщало, шкварчало, металися напівзбожеволілі люди — здебільшого жінки: голосили, кричали, когось відчайдушно догукуючись, хто, може, вже й почути не міг, бо згорів заживо чи лежить десь, осколком підкошений. Твердохліб ступив на перон, перед очима все аж гойдалося і гуло в голові. І в цей час істеричний вигук:

— Та шпійон же ж! їй же богу, шпійон!..

Твердохліб оглянувся: кричала сива жінка в обсмаленому одязі,— щойно, мабуть, вирвалася з отого палаючого пекла. Кричала й показувала вздовж перону рукою:

— Онде він побіг, у шляпі зеленій!

Твердохліб глянув у тому напрямку й справді побачив чоловіка в зеленому капелюсі. Зігнувшись, чоловік швидко біг вздовж колії.

— Та ловіть же його, бо втече!

Твердохліб уже не роздумував: обпалений ненавистю, вихопив із кобури пістолет, гукнув до бійця, який пробігав саме мимо з гвинтівкою за плечима:

— За мною!

І вже вслід утікаючій постаті:

— Стій! Стій, бо стрілятиму!

Наздогнали аж у кінці перону, біля напівзруйнованої водокачки. Вхопили за руки: Твердохліб за одну, боєць — за другу.

— Хто такий?! Документи!..

А ззаду вже набігав хвилею натовп.

— Диверсанта впіймали, шпійона! Отією он шляпою до літаків і махав! Як махне — так бомби й сиплються!

Оточували їх трьох, тиснули з усіх боків.

— Та, мо', й не шпійон?

— А чого тоді в шляпі?

Твердохліб ще міцніше стискає лікоть підозрілого чоловіка: ненависть, гнів, злість за те, як він щойно лежав, безсилий, під бомбами, все більше наростали. Відчув себе часткою натовпу, що пече незнайомця розлюченими, без крихти співчуття чи жалю, очима. Торсає щосили за лікоть, грубо кричить:

— Ану, давай документи!

Чоловік зацьковано дивиться на Твердохліба, налякано перепитує:

— Прошем пана, які документи?

"А-а, пана! — колихнувся недобре натовп.— Таки справді шпійон!"

— Документи, кажу! — гримнув уже Твердохліб.

— В мене тутай жінка... У неї всі документи.

— Де твоя жінка?

— Тутай малась бути,— киває чоловік на водокачку. — Повела сина до ветру, а я побіг ухопити кухоль води. А тут герман, прошем пана...

Кілька жінок метнулися одразу до башти.

— Тут нікого немає? — кричать тріумфуюче.

— То де твоя, жінка? — зблискують недобре Твердохлібові

очі.

— Тутай малась бути,— озирається розгублено чоловік

— Сам, пане, шукаю. [

— Шпійон, шпійон! — гуде гЗозлючено натовп.— Диверсант!

— То не знаєш, кажеш, де' жінка? — У Твердохліба аж булькнуло в горлі.— А куди бом'би кидати — знаєш?!

— Які, прошем пана, бомби? — заячий переляк сплеснув у чоловікових очах, він, мабуть, зара: лишень зрозумів, у чому його звинувачують.— Які, пане, бомби?!

Тоді Твердохліб одпустив лікоть, що досі стискав, як у лещатах, і скомандував суворо бійцеві:

— Кінчай!

Боєць теж одпустив чоловікову руку, зірвав з плеча гвинтівку.