Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Довго його роздивлявся, потім спитав:

— Де бували в боях? Андрій розповів.

— Хто ваші батьки?

Тепер у капітановім голосі вчувалася наче суворість. Андрій, відчуваючи за собою якусь провину, наче завинив у чомусь і перед оцим капітаном, відповів, що мати в нього учителька, а батько... батько розкуркулений...

— Тільки ми з ним не живемо! — поспішив додати.— Мама з ним розвелася...

— Де він зараз?

— Не знаю. Ми з ним не переписувалися...

Не випускаючи комсомольського квитка, капітан довго про щось думав. Потім сказав:

— Пишіть біографію. От папір, чорнило — беріть і пишіть. Андрій поворушив нахололими пальцями, схиливсь над

папером. Біографія виходила коротка, як пташина пісенька: народився, учився, служив у армії — от, власне, й усе. Ні, ще треба було повідомити, хто такі батьки. Він зупинився. Капітан, певно, стежив за ним, бо одразу ж спитав:

— Що там у вас?

— Батько... Про батька писати?

В строгих капітанових очах щось наче здригнулося. Якась іскорка мов проскочила в них, проскочила й одразу ж згасла.

— Можете не писати. Ваша мати вчителька?

— Так.

— То й пишіть: народився в родині вчителя. Андрійко вдячно глянув на капітана: рідко хто з людей

здавався йому таким симпатичним. Вже весело дописав біографію, подав капітанові.

— Все,— сказав капітан, прочитавши біографію.— Можете

йти.

У коридорі на нього чекали оті двоє:

— Ну що?.. Не чув, куди нас?

Андрій, як і вони, нічого не знав. Не дізнався й тоді, коли вже не капітан, а лейтенант вийшов до них і наказав рушати: не дізнався, й коли прийшли на вокзал; і коли їхали в переповненому, що аж тріщав од люду, вагоні; не було навіть де сісти, вони одвоювали одне місце на чотирьох, і по черзі сиділи куняючи, а поїзд повз, наче слимак, раз по раз зупиняючись посеред голого степу та чогось довго чекаючи, і пасажири вибігали на тих зупинках до вітру. Лейтенант з явною неохотою відпускав їх із вагона, щоразу наказуючи: "Глядіть, не одстаньте!" — боявся котрогось із них загубити, однак і не казав, куди їдуть. Не сказав навіть тоді, коли доїхали й зійшли на маленькій, загубленій серед засніжених кубанських степів станції, а потім довго тупцяли занесеною снігом дорогою, оминаючи довжелезне, якому кінця-краю, здавалося, не буде, село, аж поки добралися до місця призначення: великого будинку з червоної цегли, що стояв над річкою. Будинок обгороджено колючим дротом. Не так, як в оздоровчому батальйоні: густий колючий їжак у два зрости заввишки, і вартовий з багнетом при боці, який довго й прискіпливо роздивлявся їхні документи, перш ніж пропустити досередини.

В отому червоному будинку й містилася школа пара-шутисгів-розвідників, а вірніше — курси, бо "школа" — це звучало б занадто для двох чи трьох місяців навчання. Десь у верхах визріли якісь плани, для планів тих конче необхідні були парашутисти-розвідники, які засилалися б глибоко в тил, на окуповані території, і вже звідти повідомляли розвіддані: про пересування ворожих військ, про залізниці, номери полків і дивізій, про їхнє озброєння і т. ін. Для того й була створена школа з ущільненим графіком навчання — таким ущільненим, що від підйому аж до відбою її курсанти не мали жодної вільної хвилини: то чаклували над радіоприймачами, розбираючи їх та складаючи, то вистукували осточортілу морзянку, передаючи іноді один одному слова, не призначені для слуху начальства, то запам'ятовували всі чини та відзнаки німецької армії, то стріляли з автомата й пістолета по рухомих мішенях, навчалися користуватися капсулями-детонаторами, за допомогою компаса шукали орієнтири, які серед білого дня стирчали перед очима, а це наче попровалювалися крізь землю.

Одне слово, дні збігали, як весняні струмки: не встигнеш

розплющити очі,— уже вечоріє, ніч незабаром. Андрій охоче

засвоював ту премудрість, без якбї, як наставляли командири,

нічого робити в тилу. І його за те відзначено було навіть у

наказі по школі. !

Наказ цей з'явився в день, коли повідомлялося про розгром німців під Москвою.

Всіх настільки пригнічували щоденні повідомлення про тяжкі оборонні бої та про тимчасово залишені міста і села, про наші невдачі на фронті, що кожен — від начальника школи до рядового курсанта — всупереч отим повідомленням, думав: "Та не може бути, щоб фашисти нас перемогли!" І чекав, і надіявся потай — ось-ось у репродукторі залунає інший, бадьоріший голос, передасть радісніші новини. Повідомлення про наступ наших під Москвою надійшло під час мертвої години. Андрій щойно поринув у сон, як по казармі прокотився стривожений гул. Здалося, гудуть ворожі літаки, які почнуть бомбити.

— Світличний, тривога! — заторсав його за плече сусід по ліжку.

Мимо пробігали напівзодягнені курсанти, про щось перегукувалися.

— Побігли! — підохотив уже зодягнутий сусід.

— Куди?

— До Ленкімнати! Наші в наступ перейшли!

Андрій так і скочив з ліжка. Натяг штани, швидко взувся. У Ленінській кімнаті повно курсантів. Андрій ледве втиснувся й собі туди.

На високій тумбі стояв старенький приймач. Прориваючись крізь тріскіт і свист радіоперешкод, лунав урочистий голос диктора:

"Війська Західного фронту лише під Єльцем захопили 226 гармат, 319 кулеметів, 164 автомати, 1286 гвинтівок, ЗО тисяч снарядів, 5 тисяч мін, 907 автомашин, 1260 коней..."

Дух перехопило Андрієві. Ще ближче тиснувся до репродуктора, щоб не пропустити жодного слова. А голос невидимого диктора аж пронизував наскрізь, повнив радісним трепетом. Андрійко оглянувся на курсантів, що напирали з усіх боків, на сяючі обличчя.

— Ну, тепер поженуть!..

— Дали прикурити фашистам!

— Ось тобі й бліцкріг!-

— Ех, хотів би я зараз там бути!

— А що, братва, Гітлер як узна — одразу повіситься чи почекає трохи?

— Хе, як узна!.. Він раніше од тебе дізнався!

— А я думаю таю раз почали, то тепер аж до Берліна поженуть!

— Ого, куди хватонув!

— А що?.. Вони ж он куди за півроку дійшли! То й ми до них на весну в гості. Із своїм огоньком. Правда ж, товаришу політрук?

— Я б їх усіх до одного!.. Щоб і на розплід не лишилося!..

— Ну, це ти загнув! Не всі ж, може, й винні...

— Твої де зараз? За Уралом? А мої на окупованій... Ото й помовч!

— На карту цікаво глянути б...

— Хлопці, карти ні в кого немає?

Розходилися розмовляючи та перегукуючись. Про те, щоб заснути, ніхто й не думав. І до вечора, аж до відбою, тільки й розмов, що про наступ наших військ під Москвою.

Поспішний випуск курсантів відбувся напередодні Нового року. Хтось таки натиснув на їхнє начальство, бо воно скоротило і так ущільнену програму, вимотуючи себе й курсантів до знемоги. Наприкінці їх навіть не пускали на ніч у казарму: виводили в поле, де стояв величезний стіг соломи, і курсанти, рятуючись од холоду, заривалися в той стіг, як миші.

Висмикуючи влежану, вбиту солому, Андрійко намагався забратися якомога глибше, щоб не так дошкуляв мороз. Солома була холодна й волога, Андрійко довго не міг зігрітися,— дрижав усім тілом, підтягував гострі коліна аж до підборіддя, та згодом таки вгрівався й засинав міцним сном молодої людини, вимореної фізично. І командирам доводилося майже за кожним лізти у нору та витягати за ноги.

Найбільше страху і тривоги набрався Андрій у школі тоді, коли стрибав з парашутом: уперше й востаннє, бо не було часу доучувати й дотреновувати курсантів. Вони добре вивчили парашуп як його згортати, надягати, як і коли смикати за кільце, як випадати з літака та приземлятися, щоб ноги з колін не повискакували. Та одне діло — вивчати, а зовсім інше — стрибати. Отож коли їх повезли на аеродром, вишикували перед стареньким, потріпаним "У-2" й сказали, що з цього літака вони зараз і стрибатимуть, Андрій відчув, як по тілу став розповзатися холодок неприємного страху. А тут іще й пілот-лейтенант,: привітавшись до курсантів, насмішкувато запитав:

— Ну, орли, штани ще порожні?

Та побачивши, як невдоволень насупився їхній інструктор — теж лейтенант, одразу змінив ТОН:

— Давай по одному... Хто хоче першим?

"Орли" переминалися, поглядаючи з острахом на літак, інструктор же невдоволено супився: йому було незручно перед льотчиком за своїх курсантів. І тоді якась сила штовхнула Андрія в спину, набравши побільше повітря, він вийшов із строю.

— Курсант Світличний? — спитав зраділо інструктор.— Курсант Світличний, до літака!

Літак був двомісний, відкритий, попереду стояли тільки прозорі щитки, щоб не так дуло в обличчя. Андрій здерся на крило, потім усе ніяк не міг втиснутися досередини: заважав парашут. Про те, як вилазитиме отам, під хмарами, не хотілося думати. Інструктор, стоячи внизу, щось говорив до Андрія, а він кивав головою, хоч нічого не розумів. Льотчик теж заліз до літака, повернувся лицем до Світличного:

— Як підійму руку — вилазь і стрибай! Та дивись — не обірви крила!

Він був, мабуть, веселою людиною, але Світличному зараз не до жартів: затиснув коліна, що починали тремтіти, кивнув головою.

Льотчик одвернувся, і літак одразу ж кашлянув простуджено мотором раз, удруге, загурчав, заревів, здригаючись парусиновим тілом. Потім повільно поповз, вирулюючи на вузеньку, прочищену в снігу доріжку. Тут він зупинився на хвилину, наче роздумуючи, куди далі податися, потім заревів натужно, затрусився й швидко рушив з місця. Якісь червоні позначки по обидва боки доріжки все швидше й швидше проносилися мимо. Ось вони злилися в миготливий шнурок, 'гойднулися, пірнули донизу — літак завис у повітрі. Андрій [перевів погляд на голову льотчика, щоб не дивитися донизу, бо відстань між літаком і землею дедалі збільшувалася. Вони мов піднімалися над глибокою прірвою, і туди, в оту прірву, мав стрибати Світличний. Крижаний вітер, обтікаючи прозорий козирок, бив у обличчя, обпікав підборіддя, ніс, щоки, Андрій спробував затулитися рукою, та рука одразу задубіла, хоч і була в рукавиці. Тоді він, шукаючи затишку, поглибше пірнув на сидіння.

Літак кидало сюди, туди, він увесь вібрував, і здавалося, ось-ось розвалиться. Над головою промайнула смужка туману

Андрій догадався, що то хмари, що досить висунути руку — й можна до них доторкнутися, і подумав, що йому зараз стрибати. І тільки подумав про це, як пілот підніс руку.

Зціпивши зуби, Андрій примусив себе звестися з сидіння. Вибирався з тісної кабіни, ковзаючи руками по слизькій поверхні літака, а крижаний вітер аж завивав, бив його в обличчя, в груди.