Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Не вдавала, що їй солі позичити чи у печі їй погасло,— як стала на порозі, як прикипіла до Євгена очима, то вже й не розуміла, мабуть, у чиїй хаті стоїть.
А красива ж бісова дівка — Іван аж приплямкнув. Приплямкнув і на Федору оглянувся боязко: чи не почула? Не почула, здається, тільки сидить хмара хмарою,— в бік Катерини й не гляне. Здогадалася одразу, за чим прибігла до їхньої хати...
Попідтикав ковдру Іван, щоб сина ніде не продуло, та й повернувся бідолаха, до теплої хати. Уже й не лягав: до світанку очима прокліпав.
А зранку і заварилося.
Євген таки не забув розмови; вчорашньої:
— Так збиратися мені, тату, з дому? Поки ви фашистів тут пригощатимете?
— А що ж мені, сину, робити? — вже майже плаче Іван.— Самі ж, прокляті, набилися!
Євген уже нічого й не відповів: став мовчки вдягатися. Куфайку, що дісталася замість шинелі, шапку стареньку, подерту,— був колись командиром, був як картинка, а тепер — простий собі дядько, та ще й бідно вбраний. Мов десяток літ додалося одразу.
— Та куди ж ти зібра-ався?! На кого ж нас покидаєш?!— заголосила Федора.
— Не плачте, мамо, я ще не вмер йду у прийми до Катрі.
— Я так і знала! — висохли одразу сльози у Федори.— Чуло моє серце, чуло! — І до чоловіка: — А все ти, все твої витребеньки, чума ти невсипуща! І де ти взявся на мою нещасну голівоньку!
Ото таю що б не скоїлось — в усьому винен Іван!..
Пішов Євген — погойдався на милицях. Спасибі, хоч торби своєї не взяв: значить, неназовсім, значить, ще думає вернутись. А за сином і Федора. Ну, цій не вперше: як прошпетиться, бувало, Іван,— то до чужих людей і втікає з хати. Цікаво, до кого вона зараз піде? Отаку ораву нагодувати! Бо й сини ж усі до одного потяглися за матір'ю з хати. Здорові вже лобуряки, вищі од матері, а як солдати за командиром...
Ідіть, хлопці, йдіть, як вам рідного тата не жалко! Привчилися змалечку за спідницю триматися, вона вас і вусатих за собою водитиме!
Вирядив ото всіх Іван — лишився у хаті порожній. Од незвичної тиші аж у вухах подзвонює. І нудно стало Іванові — хоч головою об стінку!
Аж тут Курочка: став на порозі, носом гостреньким сюди-туди повів, очицями по хаті спорожнілій пошмигав.
— Доброго ранку, сусіде!
— Кому доброго, а кому, може, й ні! — непривітно Іван.— Та зачиняй двері — хати не вихолоджуй.
Курочка причинив акуратненько двері, ще й за клямку посмикав. Аж тоді вже пройшов од порога.
— А куди це твій старший подався? І Федора, бачу, кудись ізрання майнула з синами."
Бач — усе підстеріг! Сусіда має Іван — ні з чим не сховаєшся!
— На прощу до Києва. До вечора, дасть Бог, і змотаються.
— Хе-хе-хе,— розсипався дрібненьким смішком Курочка.— Ти все такий же, Іване. І роки тебе не беруть. До Лаври! Ну й сказонув,— і головою покрутив. Потупцявся, потупцявся — знову націлився на сусіда гостреньким, як булавочка, оком: — А що я, Іване, чував. Буцім у тебе Гусак сьогодні гостюватиме. Разом із німцем...
♦От воно, почалося! Ще й не збирався, а люди вже плещуть!" Курочці ж відповів з видом здивованим:
— Який Гусак? Який німець? Та я їх і вві сні не стрічав! І видумають же люди.
— А кажуть, буцім ти вчора півдня із ними на вулиці простояв,— вів своє Курочка.— В гості припрохував, ще й цілувався на прощання.
— Тьху! — аж сплюнув уже по-справжньому сердитий Іван.—Хай— тій падлюці й губи попухнуть, що отаке вигадала! Та я їх і в очі не бачив!
— То не прийдуть обідати? — Курочка розчаровано.
— Та кажу ж — не запрошував!
— Жаль. Бо я, грішним ділом, хотів і собі напроситися. Цікаво ж з німцем живим потолкувати...
— То сходи та й поклич на обід.
— До мене не підуть.
— А до мене?
— Ге, до тебе! Ти ниньки цяця. У тебе брат он хто, а я хто? Отут і не витримав Іван: таке загнув Курочці, що той аж
заблимав.
— Іди звідси. Іди, поки живий! Бо, їй-богу ж, у пику заїду! Курочка попрощався швиденько та й геть од біди. Тільки Курочка зник, тільки Іван заспокоївся трохи —
знову якась нечиста сила шкребеться у двері.
— Хто там?! — закричав уже Йван.
— Це я,— голос старечий.— Одчини, бо клямки ніяк не намацаю... Куди її нечиста сила й поділа?
Одчинив: Шульженко Оврам. Рідний Катеринин дід!
— А-а-а, здоровенькі були! Сватати прибігли, чи як? Дак товар сам до вашого двору подався!
— Зажди, дай оддихатись,— зіпав по-риб'ячому ротом дід.— Поки до тебе на гору вибрався — думав, дух з мене і випре.
— Так чого ж не послали молодшого?
— Бо сам справу маю до тебе. Таку справу, що аби мої взнали, то й не пустили б. Де тут у тебе можна присісти?
Сів на лаву, став ловити неслухняними пальцями костяні жовті ґудзики на ветхій чумарці.ііван уже давненько не бачив старого: останні роки той сидів; більше вдома: зимою — на печі, літом — на призьбі. І за ос|танні роки дуже подався дід: постарів, аж потрухлявів, а обличчя взялося сивим мохом. Розкислі губи весь час трусяться, вилинялі, натомлені очі підпливають старечою сльозою. Дід сів і одразу мов задрімав. Іванові його стало жалко: адже, здається, ще недавно дід Оврам був при силі, бадьоренько подибував вулицею, стукаючи об землю ціпком. Тільки пам'ять стала підводити. Зустрінеться, відповість на вітання та й запитає обов'язково:
— А ти чий?
' А ще любив розповідати неймовірні історії, які буцімто з ним траплялися. Не про те, як хотів злетіти з клуні та врізався головою в землю,— про те не любив згадувати, і дуже сердився, як хто нагадував, а про інше. Про годинник, наприклад:
♦Та хіба теперечки годинники! От колись були годинники! Упустили в колодязь, рік пролежав, дістали, притулили до вуха, а ВІН: цок-цок-цок..."
Або про російсько-турецьку війну:
"Хіба теперечки війна! Колись була війна! Як піднімуть в атаку, та як гукнемо ♦Ура!", то хто, бува, "У..." тільки крикне, а йому голову — рраз! — і одірве. Голова ото котиться, а "рра"! ще кричить..."
А ще любив дід розповідати про Леніна. З яким буцімто робив революцію.
— Тільки в Леніна, приміром, три пари волів, а в мене — одна...
Іван не став оті всі історії згадувати — не той тепер час,— запитав про інше:
— За чим же ви, діду, прийшли?
— А за тим...— мов прокинувся дід.— Євген твій тепереньки до нашого двору прибився — до Катрі пристав...
— Та що ви таке кажете? — здивувався глузливо Іван.— А я, бачите, й не знав.
— Еге, пристав,— рипів своє дід.— Катря, вона той, дівка розумна й при тілі. Усім у мене вдалася."
— Еге ж, здоров'я у вас хоч позичай!
— А я їм і кажу: як так, щоб без весілля? Такого у нас ще зроду не було! Поженіться, розпишіться в сільраді, а тоді вже й живіть.
— А вони ж що? — Іван уже зацікавлено.
— Та хіба вони...— розсердився дід, і запалені очі його заятрилися старечим немічним гнівом.— Що вони понімають? Катря мовчить, а твій зна одне: діждемося наших, тоді й розпишемося. А як діти підуть — бастрюками? Непорядок, от воно що! — І ціпком об долівку пристукнув.
— А таки непорядок!
— Тож я і кажу: весілля треба згуляти. Німці не німці, хай хоч і чорти з рогами, а ми таки на своїй землі, чи як, живемо?
— А на своїй — поки що не зігнали.
— Тож я і кажу: поговори із своїм лобурем, хай не опирається. Батько ти йому чи не батько?
— Батько то батько,— поліз до потилиці Йван.—Тільки тепер такі діти, що й на батьків не зважають.
— Це так. Всі вони ниньки супротивники,— погодився дід. Пожував губами, ловлячи, мабуть, кінчик якоїсь думки, що десь загубилася обірваною ниточкою.— Дак ти йому так і скажи: весілля треба справляти. Щоб по закону...
Дід ще трохи посидів та й пішов. А Іван аж повеселішав: так дідова думка йому до серця припала! А що? А й справді — чом не згуляти! Німці? Та пропади вони пропадом, всі оті німці! З яких достатків? А то не страшно, було б весілля, а достатки знайдуться: люди самі знесуть. Та й Іван на щось розживеться, дістане — хіба первина! Аби лишень Євген погодився.
І тут наче молотком по тім'ю Івана: Гусак! Гусак, щоб він здох! Коли припруться-таки й погостюють — Євген і розмовляти не захоче з батьком.
І-і-і, ти горенько!
Забігав, закрутився по хаті Іван — не знає, що його й робити. Оце накликав гостей — хоч бери та вішайся!
А мо', сховатися? Пересидіти в якомусь закуткові цей, будь він неладний, обід, переждати, поки Гусак з німцем завернуть голоблі? Тільки ж де?
Спершу подумав до сусіда майнути. Хоча б до того ж Курочки. Та вчасно схаменувся: ще хтось побачить та й скаже Гусакові з німцем.
Ні, не випадало Іванові ховатися в сусіда!
Мо', в хаті? Під піл навіть заглянув,— отут було б добре,— а як догадаються нагнутися? Вилазь тоді та лупай очима.
Про горище подумав: на гррищі, було б найбезпечніше. Тільки по якому чортові туди зберешся, коли в драбини два лише щаблі лишилося, та й ті догнивають.
Скільки гризла Федора: "Справ, нечиста сило, драбину!" — та Йванові все було ніколи, все не доходили руки. А треба було полагодити — давно на горищі сидів би. Заліз, драбину за собою витягнув: заходьте, дорогі гості, до порожньої хати.
Шукав, шукав надійних закутків у хаті Йван, але так і не знайшов. Випадало: десь у дворі треба ховатися.
Прилип до вікна: що є в нього в дворі? Сарай, клуня, саж. Сарай ще мовби нічого, хоч і стіни облуплені, клуня ж навскрізь голими ребрами світить: і горобця не сховаєш! А хлівець, мовби й придатний — Федора років сім тому сама з лози стіни сплела, глиною обквацяла, а Йван уже дашок гостроверхий із соломи змостив. Стоїть хлівець — ну, точнісінько гриб, що діждався першого снігу!
Поводив очима Іван і вирішив — найкраще-таки сховатися в сажеві. У клуні крізь діромахи все видно, в сараї двері на завісі повисли, а саж мовби справний.
Одів поспіхом старенький кожушок, шапку глибше на голову і — з хати.
Добирався до хліва задом наперед: свиня там уже зо два роки не жила, то й стежки нічого було топтати. Пройдеш нормально — по сліду знайдуть. А так, задом наперед, наче не в саж, а од сажу хтось ішов. Зайцював ото до свого схову Іван, на вулицю поглядаючи сторожко: чи ніхто не бачить?
Ледь заліз досередини: свині у них ніколи сала великого не нагулювали. Не встигало порося ще і в підсвинки вибитись, а голодна Приходькова орава вже й заглядала нетерпляче і у
ХЛІВ: ЧИ СКОрО КОЛОТИ?
У хліві гнояки — по вуха. Вибирає місце, яке чистіше, лає синів: чортові лобуряки, до сала такі ласі, а щоб почистити хлів — руки короткі.
Умостився якось, причаївся.