Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Може, впав, зляканий пострілом? А мо', прикидається, щоб налякати? "Я ж не хотів! — аж схлипував Іван.— Не хотів!.. Не хотів!.. Полякати лишень хотів... Та годі вам, тату!.. Зводьтеся, тату!.." А батько лежав непорушний, і моторошно було до нього підходити, і треба було підходити, хоч уже й підгиналися ноги...

Батько лежав ниць, обличчям у землю. Одна рука підламана, друга витягнута вперед наче він останнім передсмертним рухом хотів ще хоч трохи... хоч на сантиметр одповзти од сина. Сидір сповз аж на дорогу, звалився й картуз, довге сиве волосся впало на землю і там, де торкалося землі, було вже не сиве, а чорне: довкола голови темним колом розповзалася пляма; нудотно пахло свіжою кров'ю.

Щось раптом учулося. Мов далеко-далеко котилася підвода. Іван стрепенувся, прислухавсь — наче не чути нічого. Ні, таки чути. Таки мовби їде. Чи то йому вже вчувається? Ні, їде! Ось і тупіт кінських копит виразно чути: гуп-гуп-гуп. Гуп-гуп-гуп... Іван уявив, як невидима поки що підвода наткнеться на батька, і, охоплений страхом, кинувся до непорушного тіла. Підхопив, підважив під плечі, рвонув — тіло вислизнуло з рук, гупнулося об дорогу. Іван аж застогнав, йому здавалося, що батько, навіть мертвий, опирається, видираючися з рук Він знову нагнувся, ухопив так, що аж затріщала матерія, потяг на себе.

Батькова голова моталася внизу, била, мов камінь, його по колінах. Батькові руки чіплялися йому за литки, батько наче хотів охопити намертво сина: затримати, діждатись людей, що їхали на невидимій поки що підводі, на невидимих конях, які

гупотіли все дужче і дужче. Батьковд ноги волоклись по дорозі,

і так важко було тягнути, що здавалося: батько загнав їх у

твердь та й оре, як плугом. (

Зовсім знеможений, дотяг нарешті до брички. Із стогоном, хрипом став виважувати неслухняне тіло на повіз. Заважав сидір, усе сповзав, чіплявся за бричку, але Іван так і не наважився його зняти: боявся випустити тіло.

Нарешті батько ліг упоперек: руки звисали на один бік, ноги — на другий. Треба було б поправити, але невидимі коні гупотіли все ближче і ближче — аж гуло в степу. Іван скочив на бричку, вхопив поспіхом віжки та нараз згадав про батьків картуз, що лишився на дорозі.

Картуз лежав посеред кров'яної калюжі. Івана знову заканудило, він зціпив зуби так, що аж хрумкнуло, і, підхопивши картуз, щодуху побіг.

Біля самої брички об щось боляче вдарився ногою. Щось аж брязнуло, одлетівши в темряву. "Пістолет!" Кинув картуз поверх батька, упав на коліна, водив гарячково долонями, намацуючи зброю, а коні гупотіли вже так, наче мчали не по дорозі — по згорбленій Івановій спині.

Намацав пістолет, одірвався од землі, звівся, збайдужіло почалапав до брички.

Батькові ноги стирчали чорно і страшно. Обійшов їх подалі, сів у передку, звернув коня з дороги.

їхав просто в степ — навмання, наосліп, і коли б попереду було провалля, звалився б у нього разом з конем, бричкою, з мертвим батьковим тілом.

Колеса загрузали в ріллі, кінь хропів, ледь тягнучи бричку, Іван уже шмагав його батогом — здавалося, хтось наганяє. Боявся навіть оглянутись: позаду лежав батько. Спиною, усім єством відчував мертвого, невмолиму його непорушність.

Безконечна, здавалося, рілля врешті скінчилася. Земля стала наче западати донизу, мов просідати, й Іван відчув, що спускається в балку. Натягнув віжки, притишив коня, який розмахався так, що й не зупинити, став обережно спускатись донизу.

Зупинив, скочив з брички. Поросла травою, земля була м'яка і податлива — мимоволі подумав: копати буде легко. Все ще обходячи мертвого батька, намагаючись навіть не дивитися в його бік, зайшов ззаду, намацав лопату.

Копав довго і запопадливо. Яма була вже йому по груди, по шию, а він усе копав і копав: хотів заховати поглибте.

Як зовсім пірнув у яму, а земля, яку викидав, стала сипатися йому на голову, кинув копати. Поклав лопату впоперек ями, учепився — видерся. І, вражений, завмер.

Темрява щезла. Щойно ж нависала над Іваном, обступала з усіх боків, важка і погрозлива, налипала на руки, на груди, обличчя, звисала важким ошматтям йому з плечей, а тепер усе довкола переливалося в сріблястому мареві. І в тому мареві, в місячному світлі все здавалося непевним, несправжнім, хистким, і все виросло, збільшилося в розмірах і кінь, що куняв зморений, і бричка, і страшні татові ноги.

Вони звисали такі довгі, такі величезні, що яма, викопана Іваном, була порівняно з ними іграшкою. І здалося раптом Іванові, що він так і не зможе поховати батька. Яку глибоку та широку яму не викопає, батько туди не влізе. І щоразу, як видиратиметься з ями, тіло батькове ставатиме все більшим і більшим.

Іван аж трусонув головою. Ввіткнув у землю заступ, пішов до брички.

Коли дотягнув батька до ями — довго стояв, не знаючи, як опустити його на дно. Врешті наважився — кинув. Батько впав головою донизу, ноги його задерлися вгору і стирчали прямо до Івана, але він не опустився б нізащо у яму, щоби поправити тіло: здавалося, мертвий охопить тоді його щосили руками і триматиме до Судного дня. Щоб разом предстати перед Богом. І щоб не бачити отих ніг, не бачити, як незручно, як зламано лежить у ямі батько, Іван ухопив лопату і став гарячково жбурляти землю донизу. Жбурляв, як несамовитий,— уже давно присипав обличчя, груди, руки, а ноги все ще стирчали, ноги мовби росли й росли: засипле всю яму, а вони все одно виткнуться з могили.

Лише тоді, як присипав і ноги, облишив швиргати землю...

У Тарасівці появився перед світанком. Зморений кінь ішов ступою, Івасюта мовби куняв: тримав опущені віжки, сонно похитувався. Лише тоді, як кінь зупинився перед ворітьми, стріпонувся, оглянувсь, ніби пригадуючи, де він і що з ним, зліз нехотя з брички. Не став розпрягати коня — пішов до хати.

Хата зустріла його навстіж одчиненими дверима. Раніше він стривожився б, тепер же лишився байдужий... Пройшов у сіни, намацав клямку хатніх дверей, ступив до кімнати. Не став кликати дружину, щоб засвітила: не хотів, щоб вона зараз його побачила. Сам знайшов лампу, засвітив, поніс до столу. І вже по дорозі до столу впала йому в око якась зміна в кімнаті.

Кімната мов стала іншою, в ній чогось бракувало — чого саме, одразу не міг і втямити. Лише роздивившись пильніше, зрозумів — бракує люстра. Отого, що стояло при дверях. Й отого он, що висіло над столом, бо Ольга не могла й за стіл сісти, щоб не помилуватись собою перед люстром. : Схопивши лампу, метнувся до спальні.

Там теж позникали всі люстра. А шафа стояла розчинена навстіж. З ліжка зникла подушка й пухова перина. 1 ковдра з верблюжої вовни, придбана вже ним. Посеред кімнати, на підлозі, сиротливо валявся загублений ліфчик.

Утекла! Куди, з ким — не треба й гадати...

Задихаючись, наступив на ліфчик. Дер, вкручував каблуком У підлогу, як отруйну зміюку.

; Потім вернувся до першої кімнати, поставив лампу на істіл, поліз до буфета. Знайшов одразу ж пляшку, дістав кухоль. Налив похапцем, аж руки трусилися, випив. Постояв безтямно, знову налив, знову випив...

З того дня чорно запив молодий Івасюта.

і Іванові Приходьку наснилися свині.

— Та якби ж тільки свині: приверзлося, що й сам він ісвиня! Лежить кабан кабаном, у їхньому ж таки сажеві, а поруч нього — льоха, так пудів на шість, та ще й поросята — його ж таки діти. Брудні, довгоносі, голодні, аж сині.

А двері — рип: Федора! Принесла повне відро теплого пійла, сипле в корито, промовляє ласкаво:

— їж, пацю, їж! їж та нагулюй сальце!

Отут і не витримав Іван — кувікнув розпачливо. Кувікнув і прокинувся.

Не вірилось, що не в хліві, а в ліжку. Коли ж обмацав подушку, ковдру й Федору, що спала, аж на душі полегшало. Перевернувшись на другий бік, заплющив очі.

І тільки задрімав, знову приверзлося таке, що й на голову не налізе.

Буцім Федора виходить заміж. Та ще за кого — за німця! І такого ж паскудного, такого плюгавого, що гидко й паличками взяти! А він, Іван, стоїть посеред двору і тримає образ в руках: благословляти молодих. Образ важкенький, в Івана аж руки одламуються, кинуть би, та не сміє: Івасюта мовби сказав: як не благословить — то він його повісить. І нічого робити Іванові: піднімає образ над головами німця й Федори, що •стали перед ним навколішки, піднімає й говорить:

— Будьте здорові й щасливі.

14 А Дімаров

417

Аж раптом, де не візьмись,— Твердохліб. Тикає пальцем в ікону, регоче, аж заливається:

— Гляньте, чим цей бовдур свою жінку благословляє до

шлюбу!

"Обернув до себе ікону Іван — і мурашки по спині побігли: замість образу Божого — писок свинячий! Не намальований навіть — живцем до ікони приклеєний. І знову прокинувся Іван.

Лежить аж мокрий, а Федора — шльондра стара, спить, хоч би тобі що! І тоді розізлився Іван та й стусонув сонну дружину. Щоб знала, як за німця заміж виходити!

— Га? Що?..— сіпнулась Федора.

— Нічого,— невинно Іван.— Щось, мабуть, приснилося... Федора посопіла, посопіла — знову заснула. А Йван лежав

та все думав, до чого б воно отаке приверзлося. Хитрував сам із собою: добре ж бо знав, що могли віщувати ті сни.

І треба ж було йому вчора вийти з хати. Виперло дурня старого на вулицю та й зіткнуло з Гусаком Степаном. Синком отого Гусака, що його в тридцять восьмім посадили як ворога народу. Чим він нашкодив народові, у селі ніхто так і не взнав, але казали, що дали старому аж двадцять літ тюрми та ще десять років поразки в правах: не дотягне на цьому — на тому світі вже одбуватиме.

Молодий Гусаченко і носив усі оці роки образу за батька: як тільки почалася війна та його забрали до армії, він і разу в той бік не вистрелив. Підстеріг слушну хвилину, кинув гвинтівку та й перебіг до німців.

Ті його не спровадили в тил, у табір військовополонених, а лишили при кухні. Спершу Степан рубав дрова, тягав воду, чистив і мив величезні казани,— та добре розумів, що тут як не старайся, як не пнися із шкіри, все одно в люди не виб'єшся. До того ж і повар одразу його зненавидів: називав тільки "руссіше швайне" і все норовив потягнути по спині цурупалком. Степан довго не міг уторопати, в чім причина тієї ненависті, аж доки повар, хильнувши шнапсу, не проговорився: "Ти ієст дізертір"!.. Тєпя ната пуф-пуф!" І показав на мигах, який саме "пуф-пуф" влаштував би він Степанові.

Після цього випадку Степан набрався духу та й пішов до самісінького командира роти: так, мов, і так, тягати дрова і носити воду більше не хочу, а хочу убивати червоних — мститися за батька.