Українська література » Класика » Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Іще ваш повар зненавидів мене за те, що я перейшов на ваш бік.

Ну, повара, ясно, забрали, а Степана нарядили в німецьку уніформу, дали в руки гвинтівку і зарахували рядовим до маршової роти.

І закрокував Степан з німцями поруч, так же хвацько засукавши рукава та розстебнувши комір, і навчився швидко Степан, ввалившись до тієї чи іншої хати, лягати просто в чоботях, в одягу на білосніжне ліжко... лежати й командувати: "Матка, яйка, млеко — шнеллер!" — не зізнаючись навіть, що він може й по-українському: української мови вже й соромився. І заспівав Степан разом зі своїми дружками: "Дойче, дойче, юбер аллес!" — наче до цього й не знав інших пісень. І став стріляти Степан з німецької гвинтівки німецькими кулями у своїх земляків — так ловко, що командири помітили оту його запопадливість, помітили й відзначили: дали десятиденну відпустку додому, ще й дозволили прихопити з собою фронтового товариша — справжнього німця родом з Гамбурга.

Отак і появився Степан у Тарасівці: з німцем в обіймочку. Гусачка, бідолашна, й не знала: радіти чи журитися, дивлячись на свого найстаршого сина. Мундир-бо ж на ньому чужий, і сам він наче чужий: ґелґоче щось по-німецькому зі своїм новим дружком та п'є самогонку, шнапсом її називаючи. Та ще й з меншим біда, з Остапом: дивиться вовком на старшого брата і говорити до нього не хоче. Якось ішла Гусачка в хату, а Остап кулею їй назустріч: щока одна жаром взялася і сльози бризкають.

— Остапе!

Метнувся з двору, тільки хвірткою грюкнув. Зайшла стривожена в хату. Степан наче хмара:

— Я йому дам "німецького запроданця"!

Від злості забув німецьку мову й забалакав по-нашому. Вмовляла пізніше молодшого:

— Ти б, сину, змовчував. Він же старший, та й брат...

— Який він мені брат?! Посіпака фашистський! "О-хо-хо!.. І що воно буде?" — журилась Гусачка. Бо вже

й люди стали одвертатись од неї Рідний брат, і той уколов. Не прямо, правда, сказав — побоявся, а ехидненько привітав:

— З німецьким тебе єнералом!

"Єнерали, єнерали, бодай би їх і не було!" — журиться, зітхає розгублена Гусачка, а Степан натяга чужий мундир, куцу шинельку, високу пілотку із свастикою та й рушає з німцем на вулицю. Не стежкою — попід тинами, щоб менше бачили, а серединою — на виду всього села.

14*

419

Отак і зіткнулися з Приходьком — чорт його виніс саме надвір!

— Гутен таг, дядьку Іване! — Козирнув недбало двома пальцями, а рука в рукавичці, наче у пана.

— Те-те-теї — аж язиком зацокав Іван.— А я вас, звиняйте, спершу і не признав. Дивлюся: ідуть два німці — аж у животі похолонуло!.. І далеко ж оце йдете?

— Шпаціруємо — прогулюємось по-вашому... .

— Шпаціруєте? — придивлявся не так до Степана, як до дружка його Іван: уперше ж так близько зіткнувся з живим німцем. Німець, певне, дуже замерз: ніс геть посинів, ще й бурулька звисає. Та воно й не диво — мороз хапає за вуха, а він же, мабуть, із теплих країв. Що ж робитиме, як зима по-справжньому цюкне?

Роздивляється німця Іван, а Степан дістає тим часом цигарки в поцяцькованій пачці, простягає недбалим рухом Іванові:

— Закурюйте, біте, цигарету!

Дістав делікатно Іван сигарету, понюхав — тютюном наче й не пахне. А Степан уже запальничкою — чирк! — підносить вогник Іванові.

Наважився — взяв-таки до рота. Потягнув — віник віником! Уголос однак похвалив:

— Добрячими ж цигаретами вас снабжають. І багато дають!

— Скільки захочеш! — хвалькувато Степан.— Це вам, дядьку, Європа!

— Воно, звісно, куди вже нам, темним, до тієї Європи,— погодився наче Іван.— Ми тільки те й знаємо, що їмо простий хліб із салом, а вони, бач, на яких цигаретах живуть: одну таку викуриш — три дні їсти не схочеш. Еге?..— до німця.

— Я, я! — весело закивав, пританцьовуючи на морозі. Степан зиркнув підозріло на Приходька, але в того було

таке наївно-простацьке обличчя, що одразу й заспокоївся.

Пілотку аж на вуха нап'яв. І якого біса приперся до нас? Сидів би у своєму теплі — не ловив би зашпорів. Це ж зараз, коли зима ще як слід не розгулялася. А вдарять справжні морози?! Та до того ж і наші натиснуть?..

Позирає очима цікавими на Степана, на німця, розпитує про се, про те. Все цікаво знати, до всього є діла і як німці п'ють, що їдять. І чи то правда, що під час обіду чи сніданку не стримуються — пускають вітер під себе?.. Що то культура! Не те, що ми, темні: односимо аж за сарай чи за клуню. А що

Іви, звиняйте, думаєте з нами робити? І чи скоро ваша влада Замінить нам корівок? Бо ці, нащі, неграмотні та несознательні, ніяк не хочуть по дев'ятсот літрів моні надоювати, хоч ти її убий!.. 1 кури також... Кажуть, що в них одна курка за один раз по п'ять крашанок несе. А ми, дурні, собі голови сушимо: як би од наших, зачуханих, хоч по дві крашанки в день. Щоб розрахуватися з поставками.

Степан, мабуть, уже й не радий, що зв'язався з Приходьком. Відповідав, відповідав, а потім набридло:

— Ну, пора нам. Ауфвідерзейн, дядьку!

Торкнувся знову двома пальцями пілотки, пішов, мов аршин проковтнув. Німець за ним.

— Гуляйте здорові! — гукнув веселенько Іван.— Звиняйте, коли що не так!

Отут би йому замовкнути: хай би собі йшли, куди заманулося. То якби ж у Йвана язик як язик, а то ніби оте ^бовтало од дзвона дурного.

! — Будете проходити мимо — заходьте в гості!

— А шнапс у вас є? — обернувся одразу Степан, і — Шнапс?

і — Ну горілка по-вашому?..

— Та щось трохи є,— не так уже весело Йван.

— То готуйте бутерброди — прибудемо завтра обідати! А била б тебе сила божа: не встиг натякнути, як воно вже

й з торбою! Але нікуди діватися — доведеться приймати.

Оце йому й муляє зараз — спати не дає.

Як сказав, повернувшись, Федорі: так, мов, і так — чекай гостей, та й руками об поли вдарила:

— Та чи ти зовсім уже з глузду з'їхав: які теперечки гості! Тут ось вас не нагодуєш, а ти гостей скликати наріпився!

І — Та чи я їх кликав? — викручувався Йван.— Самі 'напросилися! Зайдемо та зайдемо.

— Не бреши, я тебе знаю! — не вірила Федора.— І послав же мені Господь чоловіка, за які тільки й гріхи! Чужі все для дому стараються, на чорний день запасають, а цей собі дурну роботу найшов — гостей скликати! Вибрав час.

і Мовчить уже Йван — ані пари з вуст. Знає: коли жінка і сваритись заходжується — краще мовчати. Не підкидати хмизу в багаття. Погорить, погорить та й згасне.

Так і сталося: покричала, покричала Федора і спокійніше вже запитала:

— Кого ж хоч принесуть чорти?

— Та, бачиш, той...— зам'явся Іван: аж тепер зрозумів, якого дурня вклеїв.— Вийшов ото я на вулицю, аж вони пруться навстріч. Хотів сховатися, дак уже було пізно...

— Хто — вони, кажи толком!

— Та оті ж — Гусаченко з німцем...

— О Господи! — аж об поли вдарила руками Федора.— Та чи ти при своєму: німця просити до хати?

— Та чи я їх прохав? Кажу ж: самі набилися. "Готуйте, дядьку, самогонку, а ми завтра прийдемо..."

— Самогонку? А смоли їм гарячої!.. Та ще й оце на закуску! — і Федора піднесла таку дулю Іванові, що той аж очима залупав: ти диви, звідки вона в неї така й узялася! У Федори ж рука як рука, мовби й не велика, а дуля — з головешку дитячу. Не інакше, од злості виросла.

— Заберу завтра зранку синів — приймай гостей своїх у хаті порожній! — лютувала Федора.— Цілуйся з німцем своїм хоч до скону!

Гризла Івана до вечора.

Та Федора що: Федору Іван перетерпить, до Федори не звикати — діставалося за довгий вік усього: і лайки дошкульної, і праника межи плечі. Тож Федора — на те вона й жінка, щоб пощом їсти чоловіка,— нікуди не дінеться, хоч і грозиться піти з хати,— інше муляє зараз Іванові: син-льотчик, Євген. Як сказала йому мати при Йванові: "Подивися на свого тата розумного: німця покликав у гості!.." Як сказала отак Федора, в Євгена аж обличчя пересмикнулося. І так понівечений та блідий, а то ще більше побілів.

— Правда, тату?

— Та чи я їх просив! — проклина уже Іван лиху ту годину, коли йому засвербіло на вулицю.— Самі набилися! Пристали, як до горла з ножем,— прийдемо, і квит. А що я їм скажу — не приходьте?

У Євгена ж очі, як бритви:

— Тоді я таке скажу, тату: приймете фашиста — ноги моєї не буде в цій хаті!

— Бачиш, бачиш, що ти накоїв! — Федора в сльози.

Од жіночих сліз, од змученого синового вигляду зовсім скис Іван. Стояв ні в £их ні в тих, не знав уже, що й робити. А вночі сповз тихенько з ліжка, щоб не розбуркати Федору, намацав ногами валянки, почалапав глянути на сина: той спав не в цій теплій, а в холодній, через сіни, кімнаті: так звик на службі. Як мати не вмовляла — не захотів! То Федора йому— і ковдру ватяну теплу; і кожуха, щоб не застудився

ненароком. Каліка ж, кров'ю весь сплив. Чи довго й захворіти.

Каліка... і

Ось вони, милиці,— біліють при синовім ліжку, мовби лихі вартові усіх його болячок. Добрячі, фабричні, на гвинтах, унизу навіть узуті в гуму, щоб не стукотіли та не сковзалися. Євген привіз їх із собою: злазив із воза, то перше, що побачив Іван,— милиці, а тоді вже ногу, повище коліна обрубану, і холошу порожню, під пасок підвернуту. Гарні милиці, що й казати, та краще б їх і не було. Не може на них дивитися 'Йван. Не може!

Підходить обережно до ліжка, прислухається, приглядається: спить син. І чи вкритий добре? Щоб не підхопив, не доведи Господи, якої простуди!

Знадвору свіжий сніг ллє холодним світлом у вікна. Не так, як серед білого дня, та вже й місяць, мабуть, перед світанком злиняв, а все ж світла досить, щоб бачити сина.

Євген лежить на спині. Блідою плямою виділяється на картатій подушці обличчя, і навіть в оцій напівтемряві видно, яке воно схудле,— тільки ніс гостро стирчить та чорніють глибокі западини очей. Лежить непорушно син, мов і не дихає: стривожений, Іван нахиляється над ним — нижче, нижче, аж поки не ловить слабкого руху повітря. Обережно підтикає ковдру, щоб де не піддуло, підтикає кругом, тільки в одному місці не чіпає: там, де коротким цурупалком витикається Євгенова культя. Болить навіть уві сні, син виставля її з-під ковдри, щоб остудити трохи. Іван жалісно дивиться на культю, в нього вже й сльози бринять на очах, і він, витираючи їх шкарубкою долонею, гірко роздумує: "Війна, будь вона проклята! І хто її вигадав на наші голови?"

І знову перед очима — як Євген злазив із воза: опустив спершу милиці, а коли Йван, пропечений жалем до сина, метнувся помогти, сказав:

— Не треба, тату, я сам.— І додав, вимучено всміхнувшись:— Треба ж звикати...

Довго тикав милицями в землю, наче промацував її обережно і боязко, не наважуючись залишити воза, а потім таки зліз і пошкутильгав до хати, раз по раз зависаючи на милицях.

Відгуки про книгу Біль і гнів - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: