Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І весь час стояв над нею Оксен: гладив її по голові, як малу, скривджену дитину, промовляв ласкаві, тихі слова.

Одарка врешті трохи заспокоїлась. Посхлипувала, посхлипувала — підвела голову.

Око її червоне і болісно напружене, одверталася від Оксена,— мабуть, соромно стало за отой плач, за розпачливий крик Побрела до печі, дістала чавунець, поставила на стіл, запросила Оксена:

— Сідайте та спробуйте мого харчу.

Оксен не відмовився, хоч щойно поснідав. Юшка була пісна, аж вонюча,— вода й картопля, навіть не посолена, Оксен їв через силу, їв і прихвалював:

— Смачного наварили ви супу, Одарко!

Відтоді Оксен в .Одарки щоденний гість. Приносив Євангеліє, і поки жінка поралася по хаті, читав щось із Святого Письма, читав і витлумачував Одарка все пильніше прислухалася до того читання, вона іноді аж про роботу забувала — завмирала на місці, і Оксен у душі радів, і дякував Богові, що допомагає йому навертати оцю, заблукану душу, оцю колишню блудницю до істинної віри Христової.

Одарка стала й найвірнішою його помічницею. Воістину — сестрою во Христі.

Розказувала усім, яка свята людина Оксен. Запрошувала жіною ♦Приходьте, та приходьте, сестри, на святі наші розмови з Богом!" — і жінки йшли не стільки з віри, скільки вражені тією разючою зміною, що сталася з Одаркою. Недавно ж боялися її як чуми: не побережешся, так і вчепиться, не подивиться, хто ти і що ти, у дочки їй годишся чи, мо', в матері, а це мов підмінили Одарку,— око так приязню й світиться. І хода стала не та. То бігла, мов із цепу зривалася,— з-під подраної спідниці тільки ноги босі мелькали, а це іде тихо, врочисто, якась аж вища на зріст. То ж жінота і внадилася на оті вечори до Одарки: одні посидять вечір та більше й не появляються, бо в тієї робота, а в тієї така сім'я, що і вгору ніколи глянути, а які й починають учащати. Бо в однієї — син на фронті, а в другої — чоловік, а ту так скрутило життя, так зав'язало у вузол, що хоч пробі кричи. А Оксен тут як тут. поговорить, мов по серцю погладить: ♦Утішся, сестро, та понесемо разом твою біду до Господа Бога. Бог почує — і зніме тяжкий цей тягар із твоєї душі". Промовить отак Оксен із тихою ласкою — у жінки вже й сльози на очах, вже й сякається, розчулена, в пелену: ♦Добра ви людино, Оксене! Спасибі вам..." — ♦Не мені дякуйте — Богові! Бог у своїй неосяжній любові до своїх дітей земних нерозумних готовий простити усі їхні гріхи, аби вони лишень покаялись. То ж каймося, молімося — і прощенні будемо, і будем спасенні!" Помоляться гуртом за Мокрину чи Варку, і вертається потім Варка (Мокрина) додому якась мов аж відроджена: нема-бо святішої молитви для жіночого серця, аніж слова співчуття! І зростала божа отара в Оксена, і він уже подумував, чи не час навідатися й до сусіднього села, бо й там ой скільки душ, які погрязли в гріхах, аж тут Іван зажадав, щоб тато припинив свою релігійну діяльність.

— Зректися Бога? Одсахнутись од нього, як Юда од Іісуса Христа?

Ні, Іване, не буде по-твоєму!

Навіть подумки не називав його уже сином: бо якщо син тобі стане на дорозі до Бога — зречися і сина!

♦Зрікаюся, тричі зрікаюся!.. Струшу пилюку цього многогрішного дому з ніг своїх, піду до тих, хто мені найрідніший та найдорожчий,— до сестер у вірі. І коли Господь спопелить блискавицями оцей дім, цей вертеп, цей притулок нечистої сили,— не оглянуся навіть...

Не введи нас, Господи, в спокусу, але визволи од лукавого. Бо Твоє Царство, і сила, і слава навіки-віків. Амінь".

Помолившись, засинає Оксен, очищений од усіх сумнівів та вагань.

Вранці, діждавшись, коли Іван пішов на роботу, зібрав свої лахи і, не попрощавшись з невісткою навіть, подався до Одарки.

Коли Ольга сказала, що батько зник із дому, Іван аж почорнів на виду. Пожбурив ложку, зірвався з-за столу.

— Та ти хоч поїж!

Аж пересмикнуло: годі, наївся! По самісіньку зав'язку!

— Ти теж: вернути не могла! Корова!

— Чого кричиш? — Ольга сердито.— Що я, твого батька пасти найнялася? Хочеш казитись — казися, а до мене не сікайся!

Зодягнула пальто, вийшла, ображена, з хати. Іван, що вже й місця собі не знаходив, теж подався надвір.

Розлючено думав про батька. Налигати, йолопа старого, притягти у двір, припнути до стійла: стій і не рипайся!

Або кулаком у спину! Гнати до самого двору, щоб і не оглядався!

Незчувся, як дійшов до Одарчиної хати.

Зупинився, вагаючись: знав же, що за сатана живе в отій хаті. Такій нічого не варто і з рогачем полізти на нього. А може, й не заходити? Плюнути на старого дурня, хай собі молиться хоч самому чортові, аби лиш під ногами не плутався. Та нараз пригадав Гайдука. І оту його погрозу приховану в голосі, коли розпитував про батька. Насупився, поправив картуз, пересунув наперед кобуру — ступив рішуче до хати.

Там саме снідали. В батька ложка так і зависла, коли побачив сина, а Одарка тільки блимнула на гостя непрошеного.

— Добридень у хату! — видушив із себе: так і обпекла ненависть до батька,— сидів, наче нічого й не сталося.— Хліб та сіль...

— їмо, та свій! —> одрізала Одарка: догадалася, певно, за чим прийшов Іван.

— Добре, що їсте,— глузливо мовив Іван; у ньому вже аж кипіло, але поки що стримувався.— Та ще й інших задарма підгодовуєте. Видать, запаслися з комори колгоспної?

— Не всі такі, як ти! — Одарка теж завелася одразу, око її

горіло лиховісним огнем. Оксен же сидів мовчки, мов не про

нього і йшлося. ,

— Ну, от що! — не витримав нарешті Іван.— Погралися — досить! Збирайтеся — підем додому!.. Аж тепер Оксен глянув на Йвана.

— Додому? А що ти називаєш домом моїм?

— Ви підете?! — закричав Іван.— Чи силою вас звідси забрати?

Тут уже зірвалася й Одарка: де й поділася виплекувана Оксеном покірність. Підскочила впритул до Івана, ударила кулаком об кулак-

— Ти на кого кричиш?! На кого кричиш, чортів вилупку?! Ану забирайся з хати, а то й баньки тобі повидираю!

— Тю, сказилася! — Іван аж одступив до порога, аж руку поклав на кобуру. Та краще й не клав би: як побачила те Одарка — зовсім знавісніла. Ухопила рогач — та на Івана:

— Я тебе стрельну! Я тебе як стрельну, то й очі тобі повилазять! На хронт іди воюй, а не з бабами!

Наставля рогач — ось-ось заїде в писок! Іван притьмом з хати, а Одарка за ним. Нагнала вже на порозі й рогачем по спині.

Вискочив аж на вулицю, оглянувся, чи ніхто не бачив, як його рогачем угощено, та й попиляв до управи. Ішов і руки трусилися: "Ну, зажди ж, сатано, доберуся я до тебе!"

Іще дві небажані зустрічі сталися в Оксена.

Перша — з людиною, яку Оксен найменше сподівався побачити.

Він таки вирядився в сусіднє село рятувати заблукані душі. Хоча й обіцяв Одарці повернутися завидна — затримався до глупої ночі. Слово по слову, та й незчувся, як і вечір минув.

Вийшов з хати — темно, аж душить.

— Переночували б у нас, а завтра раненько і рушили б,— умовляла господиня.— Час же такий... Та й поліцаї у нас злі, як собаки. Ще, не доведи Господи, побачать та встрелять.

Оксен стояв на своєму. Благословив жінок, що проводжали його, хрестом щедрим, розмашистим, та й рушив. Простував завмерлими вулицями — прислухавсь мимоволі. Ось-ось, здавалося, залунають кроки, виринуть чорні постаті. Здавалося, хтось уже й цілиться в спину. Розумів, то спокушає нечистий, нашептує повернутись назад, похитнутися у вірі в Бога. Щоб відігнати лукавого, став шепотіти молитву.

За селом мовби полегшало: не так було страшно. Люди лишилися позаду, в степу зараз нема ні душі, хіба що звірина яка, так звір — не людина,— не зачепить даремно, не нападе.

А темрява, гусла і гусла довкола Оксена. Уже й дороги не видно. Аби не ходив нею колись — обов'язково збився б. І тиша. І в тиші тій чийсь тупіт.

Зупинився .Оксен, прислухався: а й справді тупоче! Звір чи людина?

"Пом'яни, Господи, царя Давида і всю кротість його!"

Тупіт ближче і ближче — навстріч Оксенові. Ось, чутно, форкнуло, рипнуло наче сідло: вершник! Оксен уже хотів зійти з дороги, лягти, зачаїтися, та одразу ж згадав про лукавого, що напевно нашіптує йому оці грішні помисли, і примусив себе лишитись на місці.

І вже здається Оксенові, що вершник той — не людина. Сама смерть "ще на чорнім коні, порипує сідлом, подзвонює косою.

Кінь ближче і ближче... Оксен аж дух зачаїв, у ньому все затерпло. З темряви, з густої, як дьоготь, пітьми враз виткнулася якась головешка. Гойднулася праворуч, ліворуч, дико форкнула й зникла.

— Ну, ти!

Голос, що пролунав, був такий людський, що Оксен, який уже приготувався до наглої смерті, аж зітхнув полегшено. Все в ньому затремтіло, він не втримав — упустив свій Патерик, і він лунко впав на дорогу.

— Хто там?! — стривожено пролунало з темряви.

— Це я,— одвів голос Оксен.

— Хто я?

— Божа людина.

Попереду щось дзенькнуло, рипнуло — вершник мов нахиливсь наперед, силкуючись побачити Оксена, а потім темрява враз розірвалася, роздерлася навпіл: прямо в очі Оксенові сліпучо ударив ліхтар.

Оксен аж похитнувся од того яскравого світла, аж долоні підніс до очей, а світло бігало по ньому і бігало, промацуючи кожну зморшку йа його обличчі, кожен рубчик на його одязі.

Ліхтарик усе ще світив, все не спускав вогняного ока з Оксена, ніби вершник ніяк не міг повірити, що перед ним живий Оксен, а не привид.

— Ну й ну! Оце зустріч! — Світло нарешті погасло, вершник зіскочив на землю. Підійшов до Оксена впритул, здивовано мовив: — Не сподівався зустріти! 4умав> тебе давно вже й кури загребли... Злітається вороння на згарище...

— А ви хто, пробачте, такі? у запитав обережно Оксен: голос був дуже знайомий, але він не хотів — боявся повірити, що це саме той, кому належав той голос.

— Не впізнаєш? Ану приглянься пильніше!

Ліхтарик знову спалахнув — тепер уже не в Оксенів бік, а в протилежному напрямі. Він вирубав з темряви яскраве коло, і в колі тому вималювалося немолоде обличчя з сивими вусами, з глибокими зморшками. А з-під широких насуплених брів дивилися очі. Оксен аж здригнувся.

— Ганжа! — перехрестився Оксен.

— Угадав!... Що ж ти, божа людино, тут поробляєш?

— Іду, Василю, додому,— відповів смиренно Оксен: він уже трохи отямився.

— Бачу, що не з дому,— глузливо мовив Ганжа.— Де був? Добро своє розшукував чи так щось винюхував!

— Добра на цій грішній землі не шукаю,— пояснив терпляче Оксен.— Скороминуще воно — не візьмеш із собою в могилу.