Біль і гнів - Дімаров Анатолій
В страсі й покорі,— повторив о. Діодорій.— Буду молити Всевишнього, щоб він укріпив твій дух, дав тобі сили... Іди!
Оксен вийшов, так і не здобувшись на слово: сам ще не знав, годиться він у душпастирі чи не годиться. Врешті поклався на Бога: як Бог захоче, так хай і буде. Захоче — додасть о. Діодорію віку, захоче — поставить на його місце Оксена.
Якось уранці до нього прибігла одна із сестер, що готували по черзі їжу для о. Діодорія. Бліда й перелякана:
— Ой, брате, горе!
Оксен, який саме вмивався, так і застиг над відром.
— Душпастир преставились! Зайшла в хату, а вони лежать у своїй труні й не ворушаться.
Ось воно — сталося! — солодко стислося Оксенове серце.
Забувши навіть утертись, біг Оксен вулицею.
Не зміг одразу зайти до халупи, хоч двері були одчинені навстіж Раптом здалося: о. Діодорій не вмер, а живий. Зустріне на порозі підозрілим поглядом: "Чого спішив, нечестивцю? Посісти місце моє?" Трусонув головою, перехрестився, аж тоді ступив досередини.
Ховали о. Діодорія другого дня, ополудні. Покійник лежав із замкненим, суворим лицем, відреченість від усього земного застигла на мертвому тому обличчі, його душа, мабуть, давно уже стояла перед Богом і не просила — вимагала належного місця в раю, винагороди за довгу і вірну службу; вона, та душа, одразу ж забула про свою убогу паству, бо покійник мов аж чекав нетерпляче, щоб його пошвидше накрили віком та опустили до ями,— не бачити ні сонця, ні неба, ні запечалених облич сестер,— і Оксен мимоволі все швидше і швидше бубонів слова заупокійної молитви, а коли домовина нарешті опустилася в яму, коли застукотіло по дошках груддя землі,— спершу лунко й дзвінко, а потім все глухіше й глухіше, коли виріс приплесканий горбик із жовтої глини, майже вдвоє коротший од о. Діодорія, наче тіло його одразу ж і вкоротилося,— Оксен відчув мимовільне полегшення і мовив до сестер, які плакали:
— Чого плачете, маловірні? Не плакати, а радуватись треба: полетіла душа пастиря нашого прямо до раю. Там,— показав на небо Оксен,— там витає вона зараз серед янголів божих, зрить Вседержителя нашого. Підемо ж, сестри, в обитель свою і ще раз помолимося за упокій душі новопреставленого раба божого Діодорія.
Коли верталися з кладовища після поховання, сестри потяглися за ним покірною черідкою. І відчув солодко Оксен, що віднині вони будуть схилятися перед ним з такою ж покірністю, як і перед о. Діодорієм.
І ще більше замкнувся у невеликому світові, що його уособлювали сестри у бозі. Десь; кипіли пристрасті, вибухали події, що потрясали землю,— Оксен нічого не чув і не бачив. Поселився в халупі о. Діодорія, тщв тільки вечірніми гуртовими молитвами, читанням Євангелія. ї коли б не війна, він там би й скінчив свою життєву дорогу. Та, почувши про війну, одразу ж подумав: ось він, кінець світу, день Страшного суду. Поклав собі йти у світ, поміж грішників: рятувати, поки не пізно, заблукай і душі.
Добиравсь до Тарасівки два— місяці. Хотів день Страшного суду зустріти на рідній землі, серед односельців. Порятує, скільки зможе, вирве з обіймів лукавого, поведе за собою до Бога.
Тож Оксен і не думав слухатися сина. Був переконаний: не Іван то промовляє, а нечистий говорить його вустами. Що ж, якщо рідний син стає на дорозі до Бога, він зречеться й сина.
Завтра, як тільки син піде на службу, Оксен збере свої нужденні пожитки та й залишить цю оселю. Знав уже, куди піде, хто прийме його з дорогою душею, хто відчинить навстіж двері.
Була та хата найзлиденнішою в усьому селі. А господиня її — найнещаснішою.
Появившись у Тарасівці, Оксен не випадково зупинив свій вибір на ній, Одарці Безрідній. Знав: де найбільше горе, там найблагодатніший грунт для посіву.
Весь вік пила горе, заїдала бідою.
Погубила ж її велика краса: хлопці колись бігали тічкою, не давали проходу. Стовбичили попід ворітьми, билися на смерть, спихаючи один одного з тієї доріжки, що вела до серця Одарчиного, і дівчата дружно її ненавиділи, і якась люта зависниця, якась із отих, що й укусить, і медом помаже, пустила чутку, ніби Одарка давно вже порчена: встигла переспати з отим і з отим, та до того ж ще й відьма — мати замолоду доїла чужих корів.
Чутці охоче відразу й повірили — обростала все новими деталями, Одарка, мовляв, уже не тільки хлопців — чоловіків не цуралася, які молодші та красивіші, бо не раз бачили отого й отого, який, забувши рідну жінку і совість, стрибав, як собака, до Одарки у двір. Чутка котилася од хати до хати й ставала не чуткою, а правдою.
Хлопці ще більше стали в'язнути до дівчини: легка ж пожива А коли один із них, що зовсім уже був знахабнів, поліз рукою, куди не треба, та й заробив од дівчини по пиці... коли він при всьому народові чесному сказав, що знаємо ми вас, недоторканих: з першим-ліпшим лягаєш, а тут захотілося ціну набити... коли до Одарки врешті дійшла страшна ота правда, в яку не вірила хіба що вона,— дівчина мов із цепу зірвалася! А, так! А, такі ви!.. Такі ви усі!.. Тож я вам усім іокажу!
Вибрала найвірнішу подругу, яка щойно вийшла заміж, та й зманила од неї чоловіка. Так запаморочила голову, що він посеред медового місяця покинув свою молоденьку жіночку, день і ніч товкся під двором у Одарки. Мов дурманом обпоїла, бісова дівка: що йому не казали, як не срамили — мов не чує нічого й не бачить. Очі аж каламутні: так і видно, що на кого не дивиться, а бачить тільки Одарку. І коли та подруга прибігла й упала у ноги,— пожалій, верни мого чоловіка! — щось жорстоке і мстиве зблиснуло в очах у красуні: а ви мене дуже жаліли, як ногами топтали? Забирай своє золото, якщо зумієш,— воно мені не дуже потрібне! Отак і зажила Одарка з чоловіком украденим.
Народила Одарка дочку: жити б, здавалося, та жити,— з чоловіком украденим нею милуватись. Так той наче сказився: став ревнувати Одарку, докотився до того, що, йдучи на роботу, замикав жінку в хаті. А одного разу, коли посварилися добре і розпалена Одарка сказала, що раз він такий — раз не вірить, то на зло йому когось знайде, ухопив горня з окропом та й плеснув їй в обличчя.
Провалялася Одарка в лікарні майже півроку: врятували одне око, а друге зварилося. Та ще рубці по всьому виду — страшно й глянути.
Повернулася додому сама, а чоловіка уже й не застала: повісився. Чи то злякався, чи совість заїла — хтозна. Лишилася Одарка одна з малою дитиною та з обличчям спотвореним.
Підростала дочка — росла й ненависть Одарки до дитини. Воно ж, як на гріх,— все в тата. І очі, і брови, і ніс, і ходить точнісінько так Як гляне на неї Одарка, так її наче окропом обварить. Це ж той ідоляка, що її так спотворив, сховавсь у могилу, хоч бери та викопуй, а ця тут на шиї висить каменюкою! Та коли ти вже здохнеш, чума тебе б узяла!
І від злості великої, од життя розпроклятого заходжується бити дитину. Так лупцює, так б'є, що чути, як воно кричить, аж на другім кутку. Прислухаються жінки до того крику розпачливого, прислухаються та й клянуть поміж собою Одарку: — Оце ж падлюка свою дитину катує!.. Та що б же їй і руки повсихали!..
Жодна, однак, не бігла заступатися: зв'яжися із сатаною — сам собі будеш не радий. Недарма ж про неї у селі так і казали:
— То така, що як через її двір перейдеш, то й за ноги
покусає! 1
Одарку і вибрав Оксен, щоб навернути на праведну віру. Знав: чим важче доведеться з нею, тим більше йому зарахується там, на небесах. До того ж добре розумів — зуміє завоювати Одарку, зробить з неї овечку покірну, тоді легше стане навертати й інших.
Вибрав ранок, ясний та гожий (в гарну погоду і настрій у людини кращий), попросив допомоги у Бога та й рушив.
— Бог у поміч!
Одарка бликнула неприязно оком, повернулася до печі — готувала сніданок. Ворушила рогачем солому, щоб краще горіла — товкла, аж іскри летіли.
— То, може, хоч пустиш до хати? — спитав з порога Оксен.
Одарка різко повернулася. Єдине око її злісно блиснуло:
— Як же ж? Куди ж вас не пустиш, коли самі вперлися! Увалились непрохані, та ще й розводять церемонії!
— Я з добром до тебе, Одарко.
— Знаємо ваше добро. Всі ви одним миром мазані: тільки й думаєте, як із сусіда шкуру здерти.
— Гріх тобі, Одарко, таке й говорити.
Одарка мов тільки й ждала, що Оксен не витримає — почне дорікати.
— А-а, гріх! Так чого ж ти тоді, святий та божий, приплуганивсь до мене? Я з чортами живу, для янголів давно вже тут місця нема! Іди собі до своїх святих, а в мене тобі місця немає!..
Обернулася різко до печі, била об черінь рогачем, аж комин двиготів. Тільки не такий Оксен, щоб відступитися. Покликав Бога у поміч, підійшов, непроханий, до столу, сів на лаву.
— Я, Одарко, стара вже людина, про смерть свою думаю.
— То й умирайте: хто вам заважає.
— Помру, як того захоче Бог. Покличе до себе — полечу з радістю. Покину цю юдоль печалі та сліз, де плач і скрегіт зубовний, де злоба і заздрість, горе та муки...
— Дуже ви мучились...
— Полечу прямо до Бога,— мов і не чує Оксен,— буду вже там день і ніч молитися перед ним за таких обездолених, як оце ви, Одарко...
— Дуже мені потрібні ваші молитви!
— Господи! — скажу я Всевишньому,— повернись, Господи, святим ликом своїм до цієї нещасної жінки! Прийшла ж бо вона у цей грішний світ не на щастя і радість, а на сльози та горе. Несе вона важкий хрест свій, як Христос на Голгофу,— скільки ж можна ще його нести? Чи не завеликий тягар звалив ти на ці слабкі плечі, чи не заслужила вона вже давно своїми муками, важким життям своїм місця в раю? Зглянься, Боже, над нею, зніми хрест, візьми її, Господи, під святу десницю свою...
Одарка не озивалася: ніби якось притихла. І по напруженій спині, по уповільнених руках Оксен зрозумів: прислухається.
— Яке життя було у вас, Одарко? Ніхто не жалів, усі цькували. Рвали з вас, а ніхто не давав. Одверталися, а того й не розуміли, що ви, може, набагато луччі од них. Що якби найшлася хоч одна добра душа, яка у вашому горі, у ваших терзаннях простягнула б вам руку, ви душу за неї оддали б, серце вийняли б з грудей...
І тут сталося те, на що й сподівався Оксен: слова, сказані ним, пройняли-таки душу Одарчину, просіялися не на камінь — на грунт. Випустила рогач, упала на лаву: на коліна, на заламані руки і, може, вперше в житті заридала.
Страшний то був плач: не плакала — надривалася криком, билася головою об лаву, трусилася худою спиною.
Довго плакала Одарка.