Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Плечі його задиралися вгору, тіло гойдалося то сюди, то туди, Федора ж ішла слідом і голосила, а Іван утішав:
— Ну, чого ти? Радіти треба, що хоч лишився живий! Люди он гинуть. Живуть же і з однією ногою!
— Та я ж радію! — ридала Федора, вже й дороги не бачачи за гіркими сльозами.
І в хаті, за столом, коли спорядили поїсти та хильнули по чарці, довго доказував Іван, що це ще повезло, що ногу, а не руку... Нога — що: причепив дерев'яну — та й ходи собі на здоров'я, а без руки було б набагато гірше, рука чоловіка годує. Гарячкував, доказував, мовби хто йому заперечував, поки Євген попросив:
— Годі вам, тату.
Аж тоді помітив Іван, які в усіх болісно-напружені обличчя: і в Федори, і в молодших синів, і, розгублений, став шукати по кишенях кисета, щоб закурити.
— Та он же він, перед вами,— підказав тихо Євген. Кисет лежав на столі — перед самісіньким Івановим носом.
Раніше це стало б причиною веселого сміху: любили посміятися Приходьченки,— зараз же ніхто й не всміхнувся. І в тому гнітючому мовчанні, в тій тиші завмерлій довго мостив цигарку Іван — вона ж ніяк йому не давалася: то тютюн просипався на долівку, то розривався папір. Усі пильно й напружено стежили за його непевними рухами, наче від того, злаштує батько цигарку чи ні, залежала доля Євгенова.
Вже після того як пообідали, зважився нарешті Іван запитати в сина:
— До Зосі по дорозі не навідувався?
— Зосі немає,— глухо Євген.
— Як немає!? — болісно Федора.
Євген ще нижче опустив голову: тільки видно було, як смикається щока.
— Убило Зосю — завалило будинок. Зося тоді спала...
— А мо', то й неправда? — намагався утішити сина Іван.— Мо', людські вигадки?
— Правда, тату,— сказав у долівку Євген.— її подруга разом зі мною в шпиталі лежала. Вона встигла вискочити, а Зося...
Довго мовчали.
Згодом Євген ворухнувся, звів вистраждані очі: — Не це мені зараз найбільше болить... Іван хотів запитати, що ж саме, та стримався: синова обрубана нога стирчала перед очима. А Євген продовжував:
— Найбільше пече, що я жодного фашиста не вбив! В училищі, а тоді вже й на службі мріяв не раз: почнеться війна, злечу в небо — збиватиму ворожі літаки, як горіхи. А я в небо як слід і злетіти не встиг: над аеродромом і збили.
— Отоді тебе, сину, й поранило? — жалісливо Федора. Євген кивнув головою.
— Може, й не поранило б, якб^і я парашут передчасно не розкрив. Треба було затяжним... Ящ — вивалився з літака та за кільце одразу й смикнув. Отут він зі мною й погрався...
— Хто, сину, погрався? .
— Льотчик фашистський, що мене збив. Опускаюсь донизу, а він то з одного боку залетить, то з другого. І все на горло показує: капут, мовляв. Я його, скільки й житиму,—пам'ятатиму. Скінчиться війна, десь зустріну — все одно задушу! Вже при самій землі залетів востаннє та й чергою по мені. Упав — не пам'ятаю, що далі було. У госпіталі отямився — на операційному столі.
— Дуже, сину, боліло?
Федора знов плаче не стримуючись, а Іван тихо запитує:
— Як же ти, сину, відбивсь од своїх?
— А отак і відбився. Німці захопили місто, де ми лежали. На другий день і до нас у гості прийшли. Комісарів, партійних — усіх без розмови до стінки... На носилках виносили розстрілювати, за ноги тягли! А кого то й так — у ліжку... А тоді до всіх інших — век! Щоб до вечора й душі не було. Шпиталь, бачте, для солдатні їхньої був потрібен. Узяв я милиці, та вже й не знаю, як і на вулицю вибрався. Бо хто лишався на ліжку, того німці вже увечері добивали. Спасибі, санітарка помогла до її хати добратися. А то на вулиці так і подох би.
— Як же її хоч зовуть? Щоб знати, за кого Бога молити.
— Марфою, Марфа Степанівна... Вона мене як рідна мати доглядала.
— Не перевелися ще добрі людина на світі,— розчулено мовив Іван. А про себе подумав: "Якби оце була підвода та коні, навантажити б повну хуру добра і тій жінці: приймайте 'за сина!" Так де ж його в біса поїдеш, коли в Івана ні коней, і ні підводи, ні того добра! Люди, коли наші одступали, взяли І дещо з комори колгоспної, а Іван тільки витрішки їв. То, мо', І воно й краще? Хоч голодні, аж животи попідводило, зате ! боятися нічого. Бо ходить Івасюта зі своїми посіпаками з і двору в двір, трусить з колгоспу забране: хто не здав, приховав,
I затаїв, то, не доведи Господи,— начувайся! Протасія Непід-| кованого, як кукурудзу знайшли, ледь на той світ не спровадили.
II досі слова сказати не може чоловік — харкає кров'ю.
; А Нетесаному Івасюта як заїхав у морду — ледь ока не висадив!
Ходив потім: серед синяка величезного чорного тільки око
гостро виблискує. Нахвалявся податися в Хоролівку — шукати правди у німців. Пошукай, чоловіче, пошукай — сходи з новою бідою. З Івасютою краще не зв'язуватись — мов сказився чоловік, одколи жінка покинула. Не знає дня, щоб когось не побив та не посадив у холодну. Дісталося і Євгенові.
Як прийшов поліцай кликати Євгена в управу, Іван теж хотів піти з сином. Та Євген зупинив, сказав сердито: "Сидіть, тату, вдома, нічого зі мною не станеться!"
Але Іван таки не послухався сина — пішов назирці. І потім, доки Євген був у тій управі, стояв неподалечку — очей з вікон не зводив. І все йому здавалося, що син за тими вікнами кричить.
Євген незабаром і вийшов — виніс губи розквашені. І двох передніх зубів як не було. За що так дісталося — не міг допитатися в сина. Лише глухо сказав, в бік управи обернувшись:
— Ну, гади, за мною боржок!
Пізніше Іван таки довідався, завіщо Івасюта охрестив так Євгена. Люди вже розповіли.
Спитав буцім Івасюта, чому не йде у район — реєструватися як червоний командир. "А як я дійду? — показав наче на милиці Євген.— Коли оці мої коні не тягнуть!" — "Дійдеш! А не дійдеш — рачки долізеш! Не на спині ж тебе туди нести!" Тут Євген наче й відповів, що йому в районі робити нічого. А як Івасюті так припекло бачити Євгена в районі, то хай несе на своїй спині: Євген не проти. Іще щось буцім хотів додати Євген, та не встиг: Івасюта підскочив та з усього маху його по зубах! "Ось тобі моя спина, червона заразо!"
Плакала жалісно Федора, дивлячись на синові губи розпухлі, кривився болісно Йван, а Євген після того випадку мов повеселішав: став щось майструвати — і все у тій холодній кімнаті. Зайде мовби ненароком Іван — Євген одразу ж ганчірку поверх і прикладе, щоб батько, гляди, не побачив. Та й молодші вилупки роблять такі обличчя утаємничені, що так на них і написано: а ми щось таки знаємо, тільки вам не скажемо, хоч бийте, хоч за ноги підвішуйте!
Та як не крийтесь, а від ока домашнього все одно не сховаєтесь. Поманила якось таємничо свого чоловіка Федора:
— Іване, а ке-но сюди!
Повела аж у клуню і там, у кутку, одгорнула солому, показала на ящик.
Іван аж присів, аж оглянувся з переляку.
— Зачини двері! !
І вже в напівтемряві допитувався в жінки сердито:
— Де взяла? ;
— Та Євген же змайстрував! Я вже давно примітила: однесли щось до клуні... Сюди, а воно ящик якийсь. І дріт ось-осьо.
♦Ящик, дріт! — хмикнув зневажливо Іван.— Сказано — баба, не розбирається ні в чому! Радіво бісові діти зладнали — ось що це таке. Шибеницю собі змайстрували, та заодно татові й мамі!"
Присів, покрутив коліщатко — ящик мовчав, мов заціпило. Прикрив знову соломою, навшпиньках вийшов з клуні.
Федора як почула од чоловіка, що то таке, аж затрусилася од страху:
— Ой лишенько! Самі погибель на себе шукають. Візьму сатану й утоплю!
Іван ледь умовив не односити радіо в ополонку: сказав, що треба поговорити з Євгеном. Євген так на батька і визвірився:
— Яке вам діло до того?!
— А таке, синку, діло, що Івасюта як знайде, то й тебе, і твоїх братів одразу ж спровадить на шибеницю! Хай уже батька-матір не жалко, ми вже своє оджили — братів пожалій.
— То що пораїте: сидіти й чекати, поки наші німців розіб'ють?
— Де ж ти його хоч доп'яв, оте радіво? — повернув на іншу стежечку Йван: відчував, що сина не переконаєш, та й була якась правда в отих його словах.
— Де дістав — там немає".— І, відчувши, мабуть, що образив батька, вже лагідніше додав: — Грицько приніс: у бліндажі розшукав.
♦Грицько? От же бісової віри дитина!"
— І що там говорять по радіво тому? — Івана вже розбирала цікавість: вже й забув, що пообіцяв Федорі умовити сина розбити пекельну коробку— Як там наші війська?
— Нічого, тату, воно не говорить! — з досадою син.— Мовчить, як могила!
— Отакої! А то чого?
— Лампи однієї не вистачає. Не знаємо, де її дістати.
— А якої? Мо', я де напитаю...
— Це не та лампа, що ви думаєте, тату,— всміхнувся Євген. — її хіба що в німців можна дістати.
— А чого ж, можна і в німців! — не здавався Іван. Що хіба — німці не люди? Кожне хоче смачно поїсти та випити.
От якби назбирати із сотню крашанок та дістати десь глечичок меду — привіз би Іван оту лампу, їй-богу, привіз би!
І вже цілісінький день тільки про лампу і думає. Як її дістати? Де?
Пішов би до брата, той же зараз при владі, з німцями за ручку вітається, та й довіритись йому можна у всьому: брат нікого ще не продавав, нікого не зраджував. У нього слово — кремінь: пообіцяє — мовчатиме, хоч жили з нього тягніть. Так пішов би до брата, якби не Федора. Дізнається — заїсть зовсім тоді Йвана.
Ой жінки-жінки, які ж бо ви нерозумні та люті! І тут, бач, одразу: піду! Заберу синів і піду! А ти про те подумала, куди було діватися Йванові? Коли анахтемський той Гусаченко сказав, що прийде обідати? І німчура поруч: як що, так і стрельне із автомата. Не було автомата? А ти звідки знаєш? Я ж коло нього стояв, а не ти!
Піду! А що б ти на Йвановім місці робила? Коли автоматом у груди?..
І син, бач, Євген не хоче зрозуміти, як батькові важко. "І ноги моєї більше в цій хаті не буде!" А куди ти, сину, підеш? Кому ти потрібен з отією єдиною ногою?
А таки піде,— шпиняє інша думочка. Піде й не оглянеться. До Катерини Шульженкової. До отієї, яка вже й не знає, кого вона любить: Євгена, який колись її зрадив та женився на іншій, а тепер, бач, повернувся калікою, та таким нещасним, таким страдним, що серце заходиться дивитись на нього, чи Миколу, молодшого брата Євгенового, за якого, вже була й заміж зібралася, та війна перебила. Де він зараз, Микола, звідки його виглядати? Воює, чи може, й живого нема? Бо скільки їх, людських дітей, скосило війною! Тож Катерина як почула, що Євген повернувся додому, сама прибігла до нього.