Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Бо цей чортів яр гірший пастки: обляжуть з усіх боків — дідька лисого прорвешся.

Федір був навіть задоволений, що отак сталося — його гаряча кров прагнула помсти. Він марив навальними кавалерійськими атаками, в його неспокійній голові давно визрів план рейдового загону, який сьогодні тут, а завтра там — сам чорт за ним не вженетьбя. Переконував, умовляв Ганжу, лаявся з ним, а той своє: почекай, не гарячкуй. Світличний думав, чи не залишити на Ганжу та й податися звідси. Ганжа ж дістав кисет, простягав Федорові:

— На, закури.

— Не хочу!

— Лютуєш?.. Даремно... Даремно, Федоре... Світличний довго мовчав, удаючи, що вже спить. Але Ганжа

знав — Федір його слухає, і вже вкотре заходжувався переконувати, що не можна отак зопалу діяти, спершу треба підготувати ґрунт, а тоді вже кидать насіння. Майже щоночі то сам, то разом із Світличним вирушав у села, обережно стукав у шибку йому лише відомої хати, викликав господаря на потаємну розмову. Були такі, що не одчиняли: "Ідіть, звідки прийшли, і знати вас не знаю!" — і тоді Федір поривався пустити червоного півня під стріху, викурити сучого сина на сніг, та Ганжа його завжди зупиняв: "Не треба, хай лишається з власною нечистою совістю". Але більшість таки впускала до хати і впізнавала Ганжу. Ганжа засиджувався до третіх півнів, бо хотів знати, що діється в селі. Хто старостою, хто в поліції, що говорить народ про "новий порядок", які настрої і, головне, чи знає хазяїн надійних людей, на яких можна було б покластися. Ганжа випитував довго й обережно, в його чіпкій пам'яті осідали, вкарбовуючись, імена й прізвища. Нарешті повернувся задоволений і відповів на роздратоване Федорове: "Ти скажи, чого добиваєшся?"

— Хочу, Федоре, щоб німці та поліцаї у нас із тобою як на долоні ходили. Щоб не скидатися на отого старця сліпого, який колись у наше село приходив. Роздратуємо, було, ми його, тоді ще дітлахами, роз'юшимо, то він кляне нас, кляне, а тоді й давай ціпком наосліп вимахувати. Молотить повітря, аж свистить, а нам не страшно, а смішно. Тож щоб і з нами того не було. Щоб уже як бити, то бити!

Федір тільки гмикнув у вуса. Ганжа ж тим часом продовжував:

— А ще, Федоре, хочу, щоб наші люди, най полохливіші навіть, повірили: що б там не було, а ми переможемо! Рано чи пізно, а виженемо німця з нашої землі. І так гнатимем, що він і штани по дорозі губитиме.

— Тобі комісаром бути б, Влсилю. Так доладно ти з людьми розмовляти вмієш.

— Що ж, може, такі зараз людям найбільше й потрібні. Коли ж настала пора формувати партизанський загін та

зібралося хлопців щось душ із дванадцятеро,— що місцеві, а що й оточенці,— то Федір став командиром, а Ганжа — комісаром.

Ганжа виїхав, як почало смеркатися. Кінь бадьоро покивував головою, долаючи сніг, Ганжу ледь помітно похитувало, поступово стало хилити на сон, тоді він різко струшував головою, щоб не задрімати. Оглядався, чи не видно кого, але в степу було безлюдно. І Ганжа, щоб прогнати дрімоту, знову повернувся думками до вчорашнього неприємного випадку і до всього, що було з ним пов'язане.

Учора вперше посварився по-справжньому зі Світличним. І хоч потім, під кінець, помирилися, на душі все ж лишилася гіркота, і вони уникали дивитися один одному у вічі.

Причиною сварки став партизан, якого вчора вигнали із загону. Треба було б розстріляти, але зглянулися на його вісімнадцять років.

Тиждень тому він повернувся із села, куди несподівано прибилася німецька ворожа частина. Німці появилися так раптово, що хлопець як сидів над мискою, так над нею й завмер, а у двір уже заходили ворожі солдати, і всі мали автомати, і їх було душ із десятеро. Хлопець сидів, біліючи на виду, німці його, мабуть, отак і застукали б, якби не хазяйка: ухопила гвинтівку, що стояла біля дверей, запхнула під піч, ще й прикидала соломою. Хлопцеві ж сказала, щоб назвався її сином, коли німці допитуватимуться. Але німці були такі натомлені, що їх уже ніщо не обходило, вони лише наказали звільнити кімнату, а хлопцеві — наносити побільше соломи. І поки він пиряв у солому, солдати поскидали шинелі, пороззувалися, а зброю недбало склали на лаві, коло дверей. Вирядивши хлопця, завалилися спати.

Хлопець сидів у іншій кімнаті разом з господинею та її двома маленькими дітьми. Була вже ніч, він міг би й забиратися геть, але ж у тій кімнаті лежала його гвинтівка, а без зброї він лишати село не хотів.

Хазяйка врешті послала дітям,; лягла і сама, йому теж сказала лягати: німці завтра підуть собі і далі, тоді й він піде — але хлопець, хоч її й послухався, заснути не міг. Перед очима лежала ота недбало навалена зброя, оті автомати з довгими, як пенали, магазинами, а в них у загоні були тільки гвинтівки та один ручний кулемет, і спокуса все більше розгоралася в ньому. І коли врешті всі поснули, не витримав: тихенько звівся й обережно вийшов у сіни. Довго стояв під дверима, при-слуховуючись, врешті наважився — натиснув на клямку.

В ніс йому вдарив сморід. Обмираючи, простяг руку й одразу ж намацав автомат — потягнув його тихенько до себе. Автомат зачепився за інший, але хлопець його вивільнив і, причинивши двері, одступив обережно в сіни.

Так він появився в загоні іменинником: з трофейним автоматом на грудях.

Та радість тривала недовго. Німці, недорахувавшись одного автомата, кинулися шукати зброю. Перевернули все й дістали з-під печі гвинтівку.

Жінку довго били, допитуючись, куди подівся її син, а що вона не могла нічого сказати, хоч би й хотіла, її вивели під хлів і розстріляли. А хату спалили. Разом з дітьми...

І ось він стоїть, винуватець трагічної події, жалюгідний, розгублений і, здається, аж гнеться під важким поглядом Ганжі, що не обіцяє нічого хорошого.

— Ти за що воюєш?

Ганжа аж блідий — од болю, од гніву. І партизани, завмерлі, з острахом дивляться на нього.

— Ти хоч розумієш, що накоїв?!

Хлопець мовчить, знічений. Голова опускається, великі одстовбурчені вуха палають огнем.

— Розстріляти тебе мало! Викопаєш собі могилу, й у всіх на очах розстріляємо!

Світличний мовчав — йому було жалко хлопчину. Пригадував себе отаким же юним і як його теж одного разу заледве не притулили до стінки. І коли Ганжа жорстоко сказав: "Забирайся з очей — нам такі не потрібні!" — коли хлопець, зігнувшись, побрів, Світличний, пронизаний жалем, одкликав Ганжу вбік і мовив, що він з цим не згоден — треба повернути хлопчину. Полякали — і досить.

— Повернути? — звузив недобре очі Ганжа.— А оту жінку й дітей повернеш?..

Отоді вони й посварилися. І зараз, ідучи степом, пригадував Ганжа, що казав йому Світличний і що він йому відповідав, пригадував і зважував кожне слово на вагах власної совісті: чи вірно він учинив, наполігши на своєму?

І відповідав сам собі: вірно!

Бо за що ми воюєм? За перемогу над ворогом? Та чи не повнішою була б перемога, аби ота жінка й діти її дожили до неї?

За думками незчувся, як добрався до Тарасівки. Спішився, прив'язав жеребця до верби, навісив шаньку на морду, обережно пішов через луки. Хоч не раз уже тут проходив, але береженого Бог береже.

Васильович ще не спав: Ганжа не встиг і в вікно стукнути, а він уже на порозі.

— От добре, що прийшов!..

Провів гостя до хати, затулив вікно, поліз до печі:

— Зараз вуглину дістану, засвічу.

Спалахнув вогник, загорівся бликун. Васильович обережно проніс його по кімнаті, поставив на стіл. Тьмяне світло розлилося довкола, і Ганжа побачив Данилівну, яка швиденько сповзала з печі: готувати, мабуть, гостеві поїсти, а на ліжку — чиїсь блискучі очі, сторожко націлені в нього. Придивився пильніше: якась незнайома дівчина.

— Хто це? — спитав невдоволено.

— Наша людина,— відповів тихенько Васильович. І вже до дівчини: — Та ти, дочко, не бійся,— це свій!

Дівчина продовжувала мовчки дивитися на Ганжу. Васильович же сказав Данилівні:

— Сходи та розбуди Олексіївну. Та й сина гукни заразом...

— Якого сина, постій? — здивувався Ганжа.

— Та старшого ж, що в армії був! Андрія...

— Прийшов?

— Еге, прийшов,— відповів лукаво Васильович.— Та ще не просто так прийшов...

Ганжа подивився пильно на Приходька, на дівчину, і в очах його засвітилися нетерпеливі ВОГНИКИ:

— Кажи, що сталося? Звідки прийшов?..

— Наші, наші скоро будуть, Василю! — гаряче зашепотів Приходько.

Тепла хвиля вдарила Ганжу в груди. Він уже нетерпляче допитувався:

— Звідки знаєш? Хто сказав?

Приходько коротко розповів. Ганжа, схвильований, устав, підійшов до дівчини, що лежала під ковдрою, все ще не спускаючи з нього настороженого погляду:

— Ну, здрастуй, дочко! Спасибі тобі за радісну новину! І що прилетіла до нас!..

Довго не міг заспокоїтись. Лаштував цигарку, примэвляв:

— Діждалися!

Потім, щось згадавши, спохмурнів:

— Про Твердохліба що чув?

— Узяли Твердохліба,— відповів сумно Васильович.— Курочка виказав!..

— Курочка?

— У нього ж у хаті й узяли. Як везли селом, то ще встиг закричати, хто виказав.

— Де він тепер?

— В гестапо.

— Ех, отак попастися! Та ще коли! — ударив себе кулаком по коліну Ганжа.— І вже з досадою: — Що він, не знав, хто такий Курочка?..

— А звідки ж йому було знати?

— Ну, з Курочкою потім,— похмуро Ганжа. Він знову подивився на дівчину, хотів щось сказати до неї, але тут відчинилися двері й до кімнати зайшла, всміхаючись, Данилівна, а за нею Тетяна й Андрій.

Оці два дні Тетяна не одходила од сина. Тягнулася до нього, мовби не вірила, що живий, повернувся додому і що його бачить. Вночі часто підхоплювалася, бо їй здавалося, що Андрій неспокійно ворушиться, ніби щось болить, і подовгу стояла над ліжком, на якому спав син.

У перший же вечір, коли Івась нарешті заснув і вона лишилася наодинці з Андрійком, не витримала — обмовилася про Федора, хоч той і застерігав її не говорити нікому й слова. Але воно якось само зірвалося з язика, до того ж це був не хто-небудь, а син, уже зовсім дорослий, він же побував на тому страшному фронті, де вбивають і калічать людей, він сам був поранений, тож із ким, як не із сином — найближчою, найдорожчою в світі людиною, поділитися своїми таємницями.

Схаменулася лише тоді, коли побачила, як стрепенувся Андрій. Як ураз загорілися очі, як став допитуватись нетерпляче про дядька. Схаменулася, та вже було пізно: мусила розповісти все.

— Ти навіть не уявляєш, як це для мене важливо!

Син уже збуджено ходив по кімнаті, а його худе лице аж розчервонілося.

— Я повинен з ними зустрітись.