Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Брязкіт той, здавалося, так і розпоров зачаєну тишу, обоє аж присіли, чекаючи пострілів, але німці чи то не почули, чи не звернули просто уваги,— лише чутно було, як чахкав попереду паровоз та хекав Корній. бабраючись у глибокім снігу.

— Заснула, свиня! — лаявся пошепки дядько Федір, стоячи вже над ямою.— Вилазь, нечиста сило, бо я тобі й в'язи зверну!

— Дак не можу! — відповів басовито Корній, і голос його, здавалося, докотивсь аж до станції.

— Тс-с-с, телепню! — засичав на нього Світличний.— Давай сюди диски!

— Дак немає. Десь пірнули на дно. Подержіть осьо ружжо, бо й це загублю...

Дивлячись! як Пекельний ведмедем бабрається в снігу, шукаючи* загублений з дисками мішок, Андрій кусав собі губи, щоб не розсміятися. Ота болісна напруженість, коли вони йшли, беззахисні, щомиті очікуючи пострілів, минула, він відчув розслабленість, йому захотілося опуститися в сніг і лежати. Просто лежати.

Корній нарешті знайшов мішок, вибрався й сам, весь білий од снігу, і вони подерлися на вал, що чорнів плескатою вершиною.

Попереду непорушно сіріли вагони. Усі колії забито ешелонами, одні паровози ще нохачкували, ліниво й безнадійно, інші стояли завмерлі: машиністи, мабуть, погасили і топки; вздовж вагонів, платформ походжали лише вартові. Темна двоповерхова будова вокзалу з гостренькою баштою посередині витикалася по той бік вагонів.

— Назбиралося достобіса,— прошепотів задоволено Світличний.— Буде нашим роботи.—І обернувся вусатим обличчям до Андрія: — Значить, племіннику, так: ти лишайся на місці, а ми переберемося на сусідній горбок У разі чого — прикриємо вогнем. Та не здумай одстрілюватись: твоє діло — ракети. Освітиш фріців — і до коней мерщій! Зрозумів? — І вже до Корнія: — Ну, пішли. Та дивися — ще раз до ями не вскоч.

— Чого б я скакав,— пробубонів Пекельний, зсуваючись за командиром донизу.

Провівши їх поглядом, Андрій* став зручніше вмощуватись. Поклав автомат, дістав ракетнищр, чотири ракети, гранати, акуратно розклав, щоб було все під рукоп. Промерзла земля була тверда, як залізо, й Андрій подумав: добре, що не пер із собою лопату; тут і кайлом не рдовбеш. Понишпорив довкола очима і знайшов те, що треба: велику грудку землі. Переповз: якраз добра, захищатиме голову. Попідтикав поли кожуха, щоб не мерзли коліна, завмер, прислухаючись, чи нічого не чутно, але небо було ще мовчазне і спокійне. Зірки поблискували в ньому так тихо та мирно, наче й не було ніякої війни.

Літаків не було й не було. Андрій усе частіше поглядав на освітлений циферблат годинника. Двадцять хвилин на одинадцяту, а в небі — ні гугу Занепокоївся: облягали тривожні думки — може, й не прилетять; може, там передумали або нарвалися на зенітний щільний вогонь та й повернули назад. А тут іще й небо стало затягуватися наче імлою: зірки вже ледь-ледь блимали зникаючи. Андрій боявся — затягне зовсім хмарами, то з літаків, чого доброго, не помітять ракет.

Та ось до нього долинув якийсь звук, долинув і обірвався одразу. Андрій, обернувшись обличчям на схід, зсунув на потилицю шапку.

Спершу нічого не почув. Потім крізь тишу прорвався якийсь дивний звук Звук то посилювався, то згасав, і тоді Андрій думав, що то йому вчулося. Та звук знову народжувався, щораз наростаючи, й інтервали між його посиленням та затуханням ставали все коротшими. Ось він злився в суцільну басовиту ноту, забринів над снігами. "Летять!" — хлопцеві одразу стало жарко. Скинувши рукавиці, взяв ракетницю, звів курок — аж хруснула нахолоджена морозом сталь, завмер.

Гул наближався. Літаків було, мабуть, багато, бо небо аж дзвеніло й вібрувала навстріч небу земля. Попереду, на коліях, затутукав перелякано паровоз, заголосила жалісно рейка, постаті вартових, що чорніли на платформах, враз пощезали. Потім тутукання урвалося, затихла, захлинувшись переляканим криком, рейка. Все завмерло, зачаїлося, пригнічене могутнім гудінням — воно котилося важко й грізно. Андрієві навіть здалося, що він бачить чорні силуети літаків, яю проносяться над головою. "Пора!" Звів ракету і вистрелив у бік ешелонів.

Вогняна тонка ниточка метнулася од нього вгору, прогнулася дугою, спалахнула розжареною кулькою. Ракета загорілася над самими ешелонами, стікаючи сліпучо-білим вогнем. І все враз залилося різким фосфоричним сяйвом: і вагони, і паровози, і станція. Од вагонів до ракети, що повільно пливла у повітрі, протягнулися кольорові пунктири: то стріляли німці в ракету, хоч пострілів тих не було чутно,— вгорі аж ревіло. Тоді Андрій вистрелив ще раз і ще, та й одразу ж упав — в обличчя порснуло, ударилс груддям, затьохкало, засвистіло довкола. Ховаючись, Андрій усе ж глянув угору: там, з-під хмар, назустріч його ракетам сипонуло вогняним ланцюжком, і ціла гірлянда сліпучо-білих шарів повисла над коліями.

Куль, що тьохкотіли довкола, враз не стало — німці стріляли вже не в його бік, а правіше: вогняні різноколірні траси, сплітаючись, тягнулися до сусіднього валу, де лежали дядько Федір і Пекельний. Андрій глянув туди і побачив червоний вогник, що пульсував, як живий. То стріляв дядько з кулемета. Од вагонів почали одриватися постаті й бігти, борсаючись у снігу. їх було достобіса. Андрій засунув до кишені ракетницю, вхопив автомат і, виділивши німців, що бігли навпроти, прошив їх довгою чергою. Німці попадали. Та тільки перемістив огонь на інших, підхопилися знову. Він знову поклав їх на сніг, і німці вже не зводились. Андрій потягнувся за гранатами.

Ракети, пущені з літака, пливли над вагонами. Ревіння моторів, що було трохи послабшало, знову переповнило небо: літаки, розвернувшись, заходили на ціль. І ось згори, з темного підсвіченого ракетами неба, з надсадною пронизливою невмолимістю засвистіло — понеслося донизу. І там, де щойно стояли вагони, розкололося, розламалося, злетіло вгору в клубках гарячого диму, у фонтанах танцюючого вогню — оглушливий гуркіт прокотився над степом, затрусив землю. А згори ревіло, свистіло, вищало,— суцільна лавина вогню, диму і гуркоту звалилась на колії.

Потім спалахнуло так, що Андрій аж очі заплющив,— вогняний смерч зметнувся під хмари, сипонув увсебіч наче жаринами, а крізь ревіння і шал прорвався різкий тріскіт. По всьому полю, де залягли зараз німці, затанцювали чорні фонтани. Андрій зрозумів, що то поцілило в ешелон із снарядами і що тепер треба забиратися звідси швидше, якщо хочеш лишитися живий.

Він глянув праворуч і побачив дві темні постаті, що бігли в його бік. Сніг довкола аж ворушився од вогнів: червоного, білого, синього, він, здається, аж плавився, і посеред того вогняного моря вистрибували чорні постаті дядька Федора і

Пекельного — плескаті й тонкі, :мовби вирізані з картону. Дядько біг, і махав до нього рукою, і щось, певно, кричав, але крик його гаснув, ледь одірвавшись од рота: годі було щось почути в оцьому божевільному гуркоті. Андрій зсунувся їм назустріч із валу.

Бігли не зупиняючись. У грудях пекло, в скронях бухало. Степ миготів різнобарвно, а позаду гриміло й ревло.

Клубком скотилися в яр. Партизан ледве втримував коней: вони виривалися, ставали цапа, в круглих викочених очах червоно миготів переляк, а Світличний, Андрій і Пекельний лежали, безсило розпластані, й довго не могли звестися на ноги.

Потім розібрали коней, мовчки погнали яром. Яр вів од залізниці все далі й далі. Та навіть тут двиготіла земля, осипався з крутосхилів сніг. Здавалося, гримотить не тільки позаду, а й праворуч, на сході.

Вибравшись із яру, вони, наче по команді, оглянулися: позаду все ще палало, злітало вгору вогняними стовпами, а захмарене небо миготіло, мов у блискавицях. Дядько Федір крекнув, задоволений, Андрій же чомусь подумав про Нелю, яка лишилася на хуторі, і йому стало жалко, що її немає зараз поруч, що не бачить вона такого. Згадав і Твердохліба — серце стиснулося, й уже не радісно, а похмуро дивився на вогняний феєрверк: дуже хотілося, щоб командир, де б він зараз не був, оце все почув і побачив. Він сидів, застиглий, у сідлі й не знав, що саме в цю мить Твердохліб думає про нього й про Нелю, думає й плаче, вперше за своє довге й нелегке життя, не соромлячись сліз.

Твердохліб прокинувся од вибухів, що струсонули в'язницю. Вірніш, не прокинувся, а отямився, бо вчора його знову катували і, непритомного, приволікши до камери, пожбурили на льодяну цементну підлогу. Вони його знаходили на тому ж місці, де кидали, бо Твердохліб уже не міг рухатись: дивно було, як він іще жив.

Давно вже не міг поворухнути ні рукою, ні ногою: всі кістки потрощені Вони били по одному й тому ж місці товстим залізним прутом, аж поки хрускала кістка, били й кричали: "Зізнавайсь! Зізнавайсь! Зізнавайсь!.." Били, поки з прута починала стікати кров, і він напинався всім тілом, і жував собі губи розбухлими яснами, і мовчав, мовчав, мовчав. А якщо й стогнав, то лише тоді, коли втрачав свідомість. Вони уже знали: стогне — значить, непритомніє, і хлюпали на нього водою. Бо вони не хотіли, щоб він хоч на хвилину, хоч на мить утік од болю. І знову гупав прут, ламаючи цілу ще кістку...

Він пройшов крізь усі муки, які тільки могла вигадати їхня пекельна фантазія. Біль не одступався од нього й на мить: ні коли його мучили, ні коли вкидали до камери,— біль ставав то глухіший, то зовсім нестерпний, він допалював його тіло і душу, й Твердохлібові часом здавалося, що в голові вже не мозок — суцільний огонь. Боявся лише одного: що збожеволіє, а збожеволівши, викаже те, що добиваються од нього гестапівці.

І тоді він зосереджувався на одному: на своїй до них ненависті. Ненависть ця була зараз єдиною силою, яка ще допомагала триматися. Він щоразу йшов наче в бій, повертаючись нездоланний. І щоразу то була його перемога над здоровими, дужими, фізично неушкодженими ворогами, розлюченими власним безсиллям. Він розпалював у собі оцю ненависть, підтримував її щохвилини, гнав навіть найменші спогади з минулого, щоб не розслабнути, не розчулитись, не жаліти себе, бо тоді — не знесе тортур.

Коли гестапівці приходили за ним, очі його аж пекли, чорно і страшно, а розбухле, спотворене бородате обличчя дихало такою затятістю, що вони не витримували: накидалися на нього ще в камері й знавісніло топтали ногами. Тіло здригалося, голова моталася од кожного удару, але очі не гасли...

Цієї ж ночі, отямившись од вибухів, що трусили в'язницю, зрозумівши, що то таке, Твердохліб уперше дав собі волю й заплакав.