Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Довгої й лютої.
Снігу намело по груди — лежав утрамбований, прилизаний східняками, які щоранку як заходжувалися пекти од червоного сонця, то не вгамовувались і до ночі. Вихолоджена за день земля вночі стискалася од лютої стужі, і здавалося, ось-ось усе замре, заніміє навіки під оцим чорним небом. Щоночі в садках лунко і страшно тріщали промерзлі дерева, той лускіт котився селом, як канонада. Хати стояли засипані по самісінькі стріхи, з обкутаними соломою стінами, кострубаті та нашорошені, ніби замерзлі птахи.
А коли вгамовувалися трохи морози, заходжувалися лютувати бурани. Всього надивилася за довгий свій вік Тарасівка: замітало її по димарі, відрізало од білого світу на тижні. Пробивали довжелезні тунелі до стаєнь, де стояла худоба. Але щоб зривало дахи й ламало дерева, такого ще не пам'ятають тарасівці. Он підхопило бляшаний дах на колишній колгоспній коморі й так потаскало, що вранці знайшли аж за селом — покручений, мов сто чортів його товкло та крутило. А тополі на краю села, на узвишші, за ніч виклало всі до одної, мов попідрубувало.
В одну з отаких ночей, в хуртовину, не бачену досі, коли у степу творилось таке, що страшно й ніс поткнути, замерз оточенець, родом з Орловщини. Прибився до села невдовзі по тому, як фронт одкотився на схід. Несучи перед собою оббинтовану руку, мов лялечку, зайшов до молодої солдатки
Задорожної Клави, яка провела чоловіка в перший же день на війну, а за місяць і похоронку на нього отримала. Зайшов напитись води. І така та вода здалася йому смачною та солодкою, що він уже нікуди й не рипався: пристав до вдовиці у прийми.
Ніхто Клаву не осудив, не гокивав головою, що взяла приймака на чоловікове тепле ще місце: двоє малих на руках, треба ж якусь раду давати. Добре, що знайшлася хороша людина та ще й, видати, хазяїн: десь за два дні вже цюкав сокирою, тримаючи її у здоровій руці. Отак цюкав, цюкав, поки й прицюкався. Гляди, й прижилася б нова галузка на щедрій нашій землі, аби не оця скажениця-зима: пішов чоловік із санчатами в степ по солому, серед ночі пішов, щоб поліцаї не бачили, та й не вернувся, застуканий бурею. Вранці знайшли небораку по ув'язаній на санях соломі, що ледь стриміла із замету, а то й до весни пролежав би.
Коли хоронили, найбільше жалкували за тим, що вирвалася людина живою з війни і отак по-дурному загинула.
Та як не лютувала зима, як не душила морозами, як не мела снігами, а з середини березня повернуло на весну.
За кілька днів послабшали морози, щез вітер-східняк. Сонце, схаменувшись, враз подобрішало і з кожним днем пригрівало дужче й дужче, змітаючи насамперед з горбів посірілі сніги. Ярками, ярами, яругами, степовими скромними річечками, де влітку і горобцеві по коліна, зашуміла, заревіла весняна каламутна вода, й моротошно було дивитися на оті скажені потоки. Матері одганяли од річки дітей, щоб якого не змило, та хіба їх, оглашенних, убережені: лізуть, як заморочені, пхаються, де глибше. Вже одне пірнуло було у потік — витягли майже готове: наковталося, чортеня, води по самісіньку зав'язку.
Три дні й три ночі ревло, стугоніло. Вимивало верби, що стояли над річкою, заливало городи аж до хат, підбираючи все, що погано лежало. Чого тільки не пронесло помимо Тарасівки. Раз проплив навіть саж, цілий-цілісінький, а на сажеві стирчав червоний півень, кукурікаючи щосили, мовби просився на берег. Дехто з молодших уже збирався погнатися слідом: заглянути, чи нема там усередині й льохи, та поки знайшов, на чому поплисти, за хлівом і слід-прохолов: кукурікало вже аж за вигином. А вдруге, якраз на бистрині, на виду в усього села пропливла забита труна: десь добралося і до кладовища. Труну вимило, мабуть, з могили, бо дошки були не білі, а чорні, і на вікові збереглася глина. Старі жінки перелякано хрестилися. Казали, що не до .добра те; що то Бог посилає знамення на смерть та руїну. !
За три дні утихомирилось; трохи, хоч повінь не спала: снігів же було стільки, що вистачило б на дві добрі зими. Вода вже не ревіла каламутно, а сунула швидко й безшумно, розливаючись у плеса-озера, і на 1 истій, дзеркальній поверхні сліпучо вигравало сонце, а небо голубіло ласкавим теплом.
Потім зійшов і сніг. Тримався б, може, довше, аби не весняний перший дощ: шумів цілісіньку ніч, не вщухаючи. З'їв увесь сніг, оголив чорну, мокру, непрогріту землю. Сонце одразу й заходилося коло неї: в полі всюди аж колихалося паром. Особливо парувало над невеликим клаптиком зябу, що його спромоглися підняти з осені. Орало двоє: Протасій Непідкований та Шульженко Трохим — робили аби день до вечора та щоб не попастися на очі комірникові чи Івасюті. Тягнули отак до морозів: то плуг поламався, то кінь ногу підсік, та й дотягнулися, що чорніє тепер той клапоть серед поля, наїжаченого стернями, незораного — шапкою можна накрити. Івасюта нахвалявся, що хай лишень пройде зима,— гнатимуть у поле од старого до малого, пальцями землю шкребтимуть, а посіють усе, що належиться.
На погрозу оту спершу не дуже зважали: ходили вперті чутки, що наші ось-ось проженуть німця. Під Москвою уже й погнали, а теперечки і в нас наступатимуть. Чуткам цим вірили охоче, бо уже й сліпий бачив: од фашистів добра не жди, ці й з мертвого дертимуть, аби лишень попався. Добре за фашиста хіба що Івасюті та ще кільком посіпакам, які втратили совість, а мо', ніколи її й не мали. Та й то як сказати: сьогодні ти лижеш чобіт, а завтра тебе тим же чоботом — у зуби! Курочка он як пнувся зі шкури, щоб хазяям новим догодити, Твердохліба видав — не зблимнув, а спіткнувся на рівному — сам загойдався в петлі. їздила його жінка забрати хоч мертвого, щоб поховати людиною,— не оддали, ще й побили. Валяється тепер десь на смітнику — собаки, гляди, вже й маслаки розтягли. Та й сам Івасюта ледь не потрапив до Курочки в кумпанію: днів із десять сидів у гестапо. Вернувся синяками списаний, то зробився ще лютіший, ніж був.
Отакими чутками жили весь січень і лютий. Хтось, кажуть, чув серед ночі, як гримає на сході. Так, мовби дихає важко. Особливо після того, як розбомбили хоролівську станцію. Натовкло німців — тиждень ями копали та збивали хрести. Приходько Іван не витримав: сам сходив у Хоролівку, щоб на власні очі побачити. Розповідав потім сусідам, що німецьким могилам кінця-краю не видно. Так рядками й збігаються до обрію — мовби плугом хто проорав.
— Дивізію поклали — не менше! І над кожним — хрест із берези. Де вони тієї берез* — й набрали!..
Згодом поповзли інші-чутки: темні й похмурі — наступ наших не вдався, застряли під Харковом. Недарма ж Івасюта нахвалявся привселюдно: хай пройде лиш зима — німці од більшовичків і мокрого місця не лишать! Оглянуться аж за Уралом, та й то пізно буде.
І хоч не хотілося вірити, але в Івасютиних словах таки була частка правди: якщо наші не зможуть придушити взимку німця, то з теплом він знову оживе, як сарана.
Село хмурнішало од тих чуток, а весна робила своє. І хоч уночі розбишакував ще морозенко: посипав молоденьку траву інеєм, заморожував калюжі на дорогах, розкидаючи їх, мов слюдяні люстречка,— повороту до зими вже не було. Це відчували і люди, й тварини.
Щоденно село будив нутряний рев бугая, що просився на волю й на пашу. Бугай стояв у комірника, могутній і лютий, з короткими й гострими, наче кинджали, рогами. Придбали його ще перед війною — заплатили стільки, що цілу череду можна було б за ті гроші купити. Коли відступали, Твердохліб наказав передовсім виводити бугая. Вели його аж три чоловіки: двоє щосили тримали важкий ланцюг, кільцем продітий у ніздрі, а третій підганяв ззаду кілком — тварина не хотіла йти, весь час опиралася. Недалеко, мабуть, і одвели: бугай повернувся надвечір уже сам. Мотаючи ланцюгом, люто форкаючи, прибіг на колгоспний двір та й удерся в спорожнілий корівник, висадивши двері. Там його спершу знайшов комірник, коли повернувся з невдалої евакуації, пообіцяв поставити могорич чоловікам, які ще лишилися, і вони гуртом одвели бугая до нього у двір: німці, мовляв, побачать — обов'язково заріжуть, а в нього, дасть Бог, збережеться "для обчества".
Діло, звісно, вірне і вигідне: у всьому районі тепер, вважайте, лишилися тільки корови, то комірник за того рогатого парубка три шкури дертиме з кожного.
Слухаючи низький отой рев, люди все частіше поглядали на степ: чи не пора виганяти на пашу охлялих за зиму корівок? З сіном тугувато: скільки його пропало в лузі, поки познімали чортячі ті міни, скільки погнило, що страшно й казати. Підгодовували бурячком, гарбузами, як у кого була зайвина, бо виданої пайки не хватило й на тиждень: у багатьох хатах давно вже забулося, як той хліб і їдять. А якщо хто й односив па жорна, то щоб не чули й не бачили. Бо не раз бувало: несе додому у вузлику, під полу сховавши, а навстріч — поліцаї. Ану, що несеш? Одберуть, незважаючи на крик і сльози, ще й до буцегарні спровадять. А там уже й Івасюта, як з ножем до горла: признавався, звідки зерно? Чи не те, що з комори колгоспної? Знайдемо — нарікай на себе.
І бувало — знаходили: перевертали догори дном усе в подвір'ї. А бувало, що й не знаходили: люди теж не дурні — навчилися ховати. Закопає— сам потім не знайде.
У кожного оті дев'ятсот літрів молока, як гиря на шиї. Не здаси, не однесеш до краплини — заберуть тебе й корову. Сльозам не вірять, у цих закон один: оддай, хоч умри. Здеруть шкуру, ще й сіллю посиплють.
Поки що викручувались, а що далі буде, не хотілося й думати!
А це ще одна "розвага" тарасівцям: Івасюта сватав Наталку Кононенкову.
Що Наталка йому не посміє відмовити, не мав сумніву. Де їй діватися? Ланкова, орденоноска, орден досі в управу не здала, каже: загубила; од німців тікала, та не втекла — біографія, хоч одразу на шибеницю. Що німці з такими робили, в селі вже знали. Івасюті тільки пальцем кивнути: щезне — кури й слід загребуть.
Перестрів у минулу неділю на вулиці — вбрана, мовби на весілля. Тільки й того, що орден на груди не почепила. Наряджалася так щонеділі, хоч мати криком кричала: "Кого ти, дочко, дратуєш? З ким у смерть свою граєшся? Хіба не бачиш, що вони ж і так зуби на тебе гострять? Пересиділа б нишком, може, якось і обійшлося б".— "Хай точать, а я од людей не хочу ховатись!" — "Не од людей, дочко, не од людей: од звіроти!" Зблисне очима, здвигне плечем: "То хай ті бояться, що ріжуть та крадуть.
