Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Тетяна спершу скинула теплу хустку, потім зняла і пальто.

Дорога ще грузла під ногами. Довкола сіріли стерні, поля тяглися рівні, як стіл, тільки де-не-де підіймалися козацькі могили й темніли скирти соломи. І все те грілося, млоїлось у веснянім теплі, й голова йшла обертом од пахощів розімлілої землі, од м'якого повітря, яке ласкаво обвівало обличчя. На стернях походжали чорні, як сажа, граки, пір'я на них було по-весняному чисте, аж вилискувало. Птахи всі до одного статечно поважні, мов селяни на святі.

Тетяна йшла не зупиняючись, хоч уже й притомилася. Боліли ноги, ломив поперек. Але вона ладна прийняти будьякі страждання, аби тільки її син 'не лежав у страшній тій ямі,

до якої повкидано партизанів. І все довкола — і сонце, і небо,

й поля, і по-святковому наряджені птахи — здавалось Тетяні

святотатством. (

Допленталася до села геть змучена. • Тополівка, біля якої партизани потрапили в пастку, недаремно носила цю назву: ще ніколи, не бачила Тетяна одразу стільки тополь. Високі дерева оточували майже кожну садибу, а вулиці були схожі на алеї. Вони були на диво порожні, ці вулиці, навіть у вікнах не мелькали цікаві обличчя. Тетяна, розгублена, зупинилася: не знала, до кого звернутись. Повела очима й аж тепер зрозуміла, звідки тривожний, пронизливий запах, що наростав з кожним кроком,— попереду чорніло свіже пожежисько.

Ще не вивітрився чад, їдко заповнюючи повітря, а до нього домішувалось щось солодко-нудотливе. Тетяна вже десь чула цей запах, але де не могла пригадати. Все подвір'я було засипане попелом, згоріла не тільки хата, а й усі прибудови, навіть цямрина колодязна обвуглена, мов горіла й вода. Певне, вогонь тут лютував безборонно. Сторожко обійшла сумне місце — стало моторошно од баченого.

Далі угледіла школу. Одразу же згадала, що в Тополівці є в неї знайома вчителька. Весела, розбитна жіночка — колись жила разом із Тетяною під час педагогічної наради в Полтаві, запрошувала й до себе в гості. Хвалилася чоловіком і сином: було видно по всьому — дуже щаслива, од того й добра до всіх людей.

Тетяна записала навіть її прізвище, але зараз ніяк не могла пригадати. Здається, Лариса... Ага, іще її чоловік був завучем школи.

— Вам кого?

Голос пролунав так несподівано, що в Тетяни аж тьохнуло серце. Обернулася і побачила згорбленого діда, що пильно дивився на неї.

— Я до вчительки.

— Якщо до Олени Матвіївни, то її вже немає. А як до Лариси Павлівни...

— До Лариси Павлівни! — зраділа Тетяна.

— Лариса Павлівна є. А ви хто їй будете?

— Знайома.

— Ото бачите хату? Під червоною бляхою? Дак за нею ще одна хата — в ній вона й живе.

Тетяна, подякувавши, хотіла вже йти, та згадала про згарище:

— Скажіть, що то у вас за пожежа була?

— Пожежа? — Старий оглянувся, чи ніхто не підслуховує, продовжував таємниче: — Мо', чули, партизанів у нас побили? Дак один попався із нашого ж таки села, з отого самого двору. То його у вогонь і вкинули. І жінку з дво ла дітками. Та йому, мертвому, вже не пекло, а жінці-дітям як було горіти живцем?

Дідок іще, мабуть, розповідав би, але Тетяна не могла більше слухати: підкотило під горло, запекло в очах. І думка, що серед убитих міг бути й Андрій, погнала її за будинок під червоною бляхою.

Ще в сінях почула сердитий жіночий голос:

— Я тобі дам, каналіє!

— Завагалася: заходити чи почекати. Не хотілося наражатися на сварку. Через хвилину-другу делікатно постукала в двері.

Відчинила Лариса Павлівна — червона й сердита. Запитлива подивилася на Тетяну?

— Ви до кого?

— Я до вас, Ларисо Павлівно,— знічено відповіла Тетяна.— Можна?

Лариса Павлівна мовчки осторонилася, пропускаючи Тетяну до хати. В невеликій кімнаті біля столу сидів набурмосений хлопець — схожий на матір. Чуб у нього наїжачений, а праве вухо трохи товще од лівого й червоне, як жар. Хлопець навіть не глянув на несподівану гостю, сидів, ображено чмихав.

— Не впізнаєте? — запитала Тетяна.

— По правді признатися — ні,— придивлялася господиня.

— Я — Світлична, Тетяна Олексіївна. Пригадуєте конференцію в Полтаві?..

— Тетяна Олексіївна!.. Боже, що з вами?

— Нічого,— відповіла Тетяна, і губи її затрусилися: ледь стримувала сльози.— Шукаю сина. Можна присісти?

Знеможеним рухом поклала на лаву пальто, зсунула тонку білу хустину з волосся, й очі Лариси Павлівни наповнились співчуттям.

— Та ви ж уся сива,— пошепки сказала вона, мов це було найстрашніше, що скоїлося з Тетяною.

Тетяна стенула плечима: що їй до того! Була така втомлена — язиком ворушити не хотілось. Заплющити б очі й посидіти, притулившись спиною до стіни. Але просто сидіти й мовчати було б нетактовно.

— Ваш синочок?

— Мій! — Очі Лариси Павлівни сердито зблиснули, а хлопець ще нижче опустив голову— До чого додумався — гільзи збирати. Я тобі дам гільзи|

Хлопець поворухнувся, сказаэ у підлогу:

— Інші ж збирали.

— А ти не смій! Щоб і ноги твоєї там не було!

— Що за гільзи? — поцікавилась Тетяна.

— Оті, що після партизанів лишилися,— Лариса Павлівна була все ще сердита на сина, і тому здавалося, що сердиться й на Тетяну.— Людям — горе, а цим дурням — радість!

Зачувши таке, Тетяна стрепенулася:

— То правда, що німці всіх партизанів побили? — спитала й напружилась болісно, боячись почути, що всіх.

— Правда, та не до кінця! — відповіла вже м'якше Лариса Павлівна.— Дев'ятьох убили, а решта втекла.

— На конях прорвалися! — не витримав хлопець.

— А ти помовч, коли дорослі говорять! — гримнула Лариса Павлівна. І поскаржилась: — І що мені з цим неслухом робити? Відколи чоловіка забрали на фронт — геть одбився од рук

— Даремно ви так на нього,— заступилася за хлопця Тетяна: ладна була його зараз цілувати за оту звістку. Якщо прорвалися на конях, то тільки з Федором, Федір і кінь в її уяві нероздільні, а Федір нізащо не лишив би Андрійка! — Хлопці є хлопці, в самої двоє синів.— І як не важко, мусила довідатись про все до кінця: — А ті дев'ятеро — не чули, хто вони й звідки? Може, хто їх бачив?

Лариса Павлівна кинула погляд на Світличну: неспроста допитується про партизанів. Може, тому й стала розповідати детально: як по обіді за селом знялася стрілянина. Не вщухало до вечора, а коли смеркло, вчинилося таке, що страшно й згадувати. Ото саме тоді партизани, що відстрілювалися з яру, посідали на коней та й кинулися в прорив. І тоді їх, кажуть, найбільше й побито. Дев'ятьох, усіх до одного, привезли потім у село, розклали рядком під управою, зігнали вранці людей впізнавати. І знайшовся негідник, що одного впізнав. Ото ж сім'ю того партизана й спалили, інші ж були всі чужі. Ларису Павлівну теж виганяли дивитись. Усі восьмеро були людьми вже літніми, бо молодші — спритніші, проскочили... Тетяна вдячно глянула на Ларису Павлівігу і, розуміючи, що та вже здогадалася про все й ховатися нема чого, спитала:

— А серед отих літніх не було вусатого? Схожого на цигана?

Лариса Павлівна відповіла, що не було. Один був з вусами, але світлий.

Тетяна, трохи заспокоєна, хотіла збиратися додому. Лариса ж Павлівна стала вмовляти залишитися на ніч. Дорога ж далека, засвітла не вернеться. От 'ільки треба повідомити старосту, бо наказано строго: без йоге згоди нікого не пускати до хати.

Повернувшись з управи, довго сиділи за чашкою чаю. Чаю, щоправда, не було — заварили вишневих гілочок, і од червоного окропу терпко пахло весняною свіжістю, а замість цукру кидали сахарин просто в окріп. Тетяна чула про такі чужоземні ласощі, але бачила їх уперше — обережно опустила дві таблетки до кухля. Сахарин їй не сподобався: чай став хоч і солодкий, але набув якогось неприємного металевого присмаку. Лариса Павлівна пояснила, що так і мусить бути, бо німці роблять цю пакость з вугілля.

Непоспіхом сьорбали чай, розмовляли,—не про сучасне, про недалеке минуле. Боже, яким воно безхмарним та щасливим здавалося зараз!

Коли ж полягали — на одному ліжку,— пошепки продовжували розмову. Вже про сучасне. Лариса Павлівна твердила, що наші таки скоро повернуться, хоч як німці галасують про свої перемоги. Слова її були гарячі й щирі, як молитва, сповнені віри в те, що все, чого бажається,— збудеться, тільки не треба занепадати духом.

— Ви знаєте, майже щоночі сниться мені Льоня,— шепотіла вона.— І щоразу однаково. Ніби наші вже прийшли у село і Льоня разом з ними, і весь в орденах. Такий веселий — таким його ніколи й не бачила. То хіба до поганого може таке снитися?

Тетяна сама жила вірою, що наші незабаром повернуться, бо для двох найдорожчих людей — Андрійка і Федора — перемога над німцями означала життя, а поразка — неминучу загибель. Третього їм не дано, а їхнє життя було і Тетяниним життям, їхня ж смерть стала б і Тетяниною смертю.

Прощалися родичками.

Тетяна трохи заспокоїлась: найстрашніше минуло, лишалася надія, що вона ще побачить сина живого. Та минав час, і звична тривога знову повернулася до неї.

Щоночі по кілька разів схоплювалася з постелі: здавалося, хтось стукає в шибку. Серце бухкало, аж млосно ставало. Притримуючи на грудях сорочку, бігла до вікна, припадала лицем до холодного скла. І щоразу розчарування: ні Андрійка, ні Федора не було. До болю в :очах придивлялася в пусте подвір'я, залите місячним сяйвом, в густі тіні, що тулилися сторожко попід сараєм та коморою, надіючись, що ось-ось якась із них поворухнеться, одірветься од стіни, обернеться на постать людини. А вони лежали, застиглі.

Долівка холодила підошви, холод брався по тілу, вся вона аж дрижала, боячись одірватися од вікна, бо, здавалося, —одірветься, там одразу з'явиться й зникне щось найдорожче.

Прокидалася розбита, із синцями під очима.

Спонукала піти до Івана не тільки просьба нещасної Ганни: надіялася почути од нього щось про партизанів. Не могло того бути, щоб він нічого не знав: щотижня буває в районі, а там таки щось мусять знати — загін же не голка, щоб безслідно щезнути, та й Федько не такий, щоб десь тишком-нишком сидіти. Тетяна добре знала свого брата.

Іван саме снідав. Лупив синє, як смерть, яйце, хтозна-коли, мабуть, і зварене, тикав у сіль, насипану на стіл. Тут же стояла й пляшка з каламутною рідиною, до половини випита склянка. Хоч надворі стояло тепло, в хаті було холодно й сиро, як у погребі. Картуз, лежав на столі серед немитих мисок, а одна ложка валялася на підлозі біля Йванових ніг.